Драма «Ми є. Ми поруч» – це україномовний фільм від режисера Романа Балаяна, що розповідає нестандартну історію кохання, яка переплітається із київськими вулицями. У стрічці всього два ключових персонажі – їх зіграли Ахтем Сеітаблаєв («Чужа молитва», «Додому») та Катерина Молчанова («Гуцулка Ксеня», «Моя бабуся Фані Каплан»).

Роман Балаян – український режисер вірменського походження, якого знають завдяки стрічкам «Польоти уві сні та наяву», «Бірюк» та «Райські птахи». Балаян вже 12 років не випускав жодного фільму, тож чорно-біла історія «Ми є. Ми поруч» – це його повернення у велике кіно після довгої творчої паузи.

Ідею для сценарію Роман Балаян вигадав ще у 1990-х, блукаючи Парижем у ночі. Та втілити її у життя вдалося лише багато років по тому (коли режисер отримав підтримку з боку Міністерства культури). Попри натхнення, яке прийшло до нього в особливій французькій атмосфері, Балаян присвятив свій фільм Києву, закохуючи глядача у столичні місця, які вже ніби давно приїлися.

Головний герой фільму – хірург, який втрачає хрещеного сина під час операції. Лікар картає себе через смерть хлопчика, тому він полишає роботу та ходить містом наче привид, не маючи змогу втекти від думок про трагедію. Коли чоловік виїжджає у тихе місце, з яким пов’язані особливі для нього спогади, він раптово зустрічає дівчину, яка виходить із води. Її загадковість привертає увагу героя, він навіть намагається допомогти незнайомці, відкриваючи в собі бажання оберігати людину, яку він зовсім не знає.

Те, на що глядач найбільше зверне увагу – це, як не дивно, зовсім не трагічна зав’язка, навколо якої побудована стрічка. Майже одразу (можна сказати, навіть із перших секунд) фільм зачаровує неймовірною красою чорно-білого погляду. Насправді, стрічку «Ми є. Ми поруч» можна розкласти на велику кількість стоп-кадрів, які хочеться роздивлятися, наче плівкові фото. Це результат роботи українського оператора Юрія Короля, який фільмував акторів на особливу камеру (за словами творчої команди фільму, таких камер всього декілька у світі, а щоб познімати на цю апаратуру, треба вставати в чергу на її оренду).

Візуально фільм дійсно вражає. Особливо якщо брати до уваги, як саме стрічка змінює київські вулиці та домівки, наділяючи їх особливою атмосферою. Так, наприклад, у кадрі можна побачити Будинок лікаря, що знаходиться на Великій Житомирській, – він виявляється чудовою локацією, від якої неможливо відірвати очей (як зсередини будинку, так і ззовні). Сцена розмови (під час якої Ахтем Сеітаблаєв та Катерина Молчанова сидять на балконі) та ракурс, який вибирає оператор, – це просто щось неймовірне.

На жаль, таке захоплення викликає лише візуальна частина фільму. Стрічка «Ми є. Ми поруч» триває всього півтори години, але витримати історію головних героїв до самого кінця доволі важко. Сюжет виявляється дуже дивним, але зовсім не в хорошому розумінні. Вчинки та слова персонажів неабияк виснажують – вони не мають логічного розвитку. Тут лише філософські підтексти режисера та специфічне уявлення про романтику. Таку комбінацію сценарію доволі важко сприймати навіть разом із поетичністю кадру та щирою симпатією до акторів.

Вперше стрічку побачили глядачі Варшавського кінофестивалю, де фільм «Ми є. Ми поруч» був представлений в основному Міжнародному конкурсі. Зараз драма виходить в український прокат, і рекомендувати її до перегляду досить складно, адже сюжет фільму виявляється занадто віддаленим від реальності (але і казкою він не стає).