Сергій Міхалок розпочав свою творчу кар’єру з дискотечної поп-музики, через кілька років підкачався, набив кілька татуювань і спробував трансформуватись у брутального мачо-качка, але просрав всі полімери повернувся до того, з чого починав.
Скажу одразу, я не претендую на роль музичного критика. Описане нижче – суто приватна думка після третього келиха пива.
Сергій Міхалок здобув популярність як типовий виконавець російськомовної попси. У міру товстий, у міру харизматичний, його пісні «В платье белом», «Я тебя не скоро позабуду» та інші, звучали на кожній дискотеці на всьому пострадянському просторі. Я в цей час ходив в «Барви» слухати київські гаражні гурти, тряс хаєром на концертах «Короля та Шута» у київському «Палаці спорту», і зовсім не цікавився світом попси.
На моїх горизонтах Ляпіс з’явився у 2007 році з альбомом «Капітал». Випустивши кілька файних альбомів попсовик остаточно перетворився на брутального мачо, підкачався, схуд, зібрав навколо себе колектив Brutto і замість пісень про кохання почав співати про пацанів із тренажерки, війну, та боротьбу добра зі злом.
Приблизно тоді ж розпочався Євромайдан, і протестний Міхалок із «Воїнами Світла» остаточно підкорив серця українців.
Особисто я був на двох його концертах у Києві – один із них у 2014 році ми слухали на забитому під зав’язку стадіоні Динамо. Не зовсім не на стадіоні, правда, але із зовнішнього боку паркану з боку Маріїнського парку. Звідти було непогано чутно музику і вокал, ми пили ром і пепсі-колу, і всіляко раділи життю.
Концерт закінчився безславною спробою одного товариша з нашої компанії прорватися у фан-зону стадіону через високий паркан з гострими кілками. В алкогольному угарі він спершу ледве не сів п’ятою точкою на загострений паркан, абияк зумів перебратися на той бік, де покотився вниз схилом і зупинився лише тоді, коли його дурна голова зустріла на своєму шляху якусь бетонну споруду.
Після чого весь у крові з криком «Сергій, дай п’ятюню», помчав далі. Біля сцени його нарешті наздогнала охорона і передала медикам. Ніч у нас закінчилася під вікнами лікарні швидкої допомоги неподалік від м. Чернігівська, де невдасі-меломану наклали десяток швів, а ми тим часом радували пацієнтів піснями Ляпіса, а себе – коньяком із найближчого АТБ.
Це все я розповідаю для того, щоб ви уявили масштаб особистості артиста – він збирав стадіони, його пісні щиро любили, а їм самим захоплювалися.
Повернемося до Михалка. З того часу я встиг поїхати з Києва (дякую Кличко – спонсору мого переїзду, так понівечити Київ не зміг навіть Льоня-Космос), одружитися, завести собаку, але не перестав любити музику, особливо ту, з якою ріс. Коли я побачив афішу з Михалком, то не роздумуючи зірвався до Лісабона, принагідно домовившись про пару робочих зустрічей. До речі, концерт організували українські промоутери FCA, було дуже приємно чути на вході українську мову. І це було мало не єдиним позитивним моментом концерту (крім смачного пива на барі).
Сам майданчик, де проходив концерт, нагадав мені київські дискотечні зали нульових (може хтось пам’ятає «Пульс» на Борщазі? Ось це воно) – сцена, бар та невелика фан-зона на сотню-другу людей. Забігаючи наперед, десь стільки людей на концерт і прийшло. Глядачів було стільки, що мені не важко було періодично ходити за пивом, а потім повертатися в перший ряд перед сценою, де натовпу не спостерігалося і близько.
Описувати концерт особливо нема чого. Михалок змінився зовні, і повернув у плейлист ту саму попсу, з якої починав. Та йому було все одно, що співати. З однаково відстороненим виразом обличчя зі сцени мчали попсові хіти, які чергувалися з піснями Brutto, «Воїнами Світла», «Капіталом» та піснею про білоруського таргана «Шутом». До речі, «Воїни Світла» та «Гарі» звучали українською, за що Сергію можна щиро подякувати!
Драйв і запал пішов, замість закоханої в життя людини на сцені стояв співак, який співав на автопілоті, та якому було відверто нудно. До решти членів бенда питань немає, трубач, барабанщик і гітарист були розкішні та старалися як могли. Але зі втомленим від життя фронтменом шансів у цієї групи не було. Мені здається від майже увесь концерт відіграв стоячи на одному місці напроти мікрофону.
Публіку все влаштовувало. Дівчата із заячими вушками, тусовочного вигляду напівпокери особи чоловічої статі були в захваті. У мартінсах і чорному одязі в цій вакханалії я відчував себе трохи дивно.
Коли на біс заграло «Я тебя не скоро позабуду», я не витримав. «Сергію, ну нахуя?!», – проорав я з першого ряду, одночасно зробивши жест «фейспалм». На мить, а може мені здалося, наші погляди зустрілися. Після чого він розвернувся та пішов зі сцени. З видимим полегшенням, що концерт нарешті закінчився.
Того Михалка, якого ми любили, більше нема. Наступного разу краще ще схожу на «Океан Ельзи».