Рубрики Огляди

Рецензія на фільм «Білявка» / Blonde

Опубликовал
Денис Федорук

8 вересня на Венеціанському кінофестивалі, а 28-го вже на Netflix вийшов черговий байопік про легендарну Мерилін Монро. Писати сценарій до цієї стрічки, а також режисерувати її, взявся Ендрю Домінік («Як боягузливий Роберт Редфорд вбив Джесі Джеймса», «Пограбування казино»), а головну роль виконала кубино-іспанська красуня Ана де Армас. У рецензії нижче розбираємось, чому цей фільм варто подивитися.

«Білявка» / Blonde

Жанр біографічна драма
Режисер Ендрю Домінік
У ролях Ана де Армас, Джуліанна Ніколсон, Боббі Каннавале, Едріан Броуді, Ксав’єр Семюель
Прем’єра Netflix
Рік випуску 2022
Сайт IMDb 

«Білявка» – вже друга екранізація однойменного роману Джойс Керол Оутс, що розповідає про нестерпно важку та трагічну долю титульної героїні. Але, слідуючи прикладу літературного першоджерела, Домінік у своїй роботі зовсім не ставить за мету документально точно зобразити життєпис Монро.

Та й загалом знайомить глядача ближче саме з Нормою Джин Бейкер – завжди маленькою, покинутою та самотньою дівчинкою, котра лише вдавала з себе чарівну, щасливу та вкрай успішну жінку, що стала справжнім секс-символом 50-х та втіленням американської мрії, яка для багатьох так і залишилася чимось недосяжним. В першу чергу це сюжет про внутрішні переживання Норми, її власні мрії та сподівання, яким так і не судилося здійснитися.

Курс Business English для фінансистів.
Навчіться на практиці, як підбирати доречний tone of voice для спілкування з топменеджментом, колегами та клієнтами. Опануй англійську для фінансистів.
Дізнатись про курс

Це історія про брудні правила кіноіндустрії середини минулого століття, не дивлячись на те, що цю епоху в Голлівуді все-таки називають золотою. Це оповідання про неможливість Мерилін побудувати саме ту кар’єру, яку вона хотіла, бо отой створений студією експлуататорський образ дурненької блондинки став візитівкою акторки та спекатися його було практично неможливо.

До цього ж тогочасна публіка, особливо чоловіча, тільки й жадала від Монро саме таких от виступів в якості легковажної дівчини – з її точки зору принизливих та ідіотських, наче це й не вона їх так добре втілювала на екрані. Коли дівчина починала міркувати про Достоєвського або Чехова, студійним босам нічого не залишалося, як у відповідь посміятися та оцінити звабливу фігуру красуні.

Тож дивлячись на головну героїню з того боку, з якого її демонструють у «Білявці», приходить стійке розуміння того, що ніяка слава не могла замінити Нормі того, чого вона бажала насправді, а саме – простого людського щастя. Щоб її розуміли, любили та поважали. Щоб батько приголубив та хоч раз в житті мовив, як він любить свою маленьку дівчинку. Щоб мати пораділа її успіхам. Але це було недосяжною мрією з огляду на різні чинники, котрі здебільшого від неї навіть не залежали. Чи могла доля настільки надломленої та вразливої жінки скластися якось інакше, ніж трагічно? Питання, звісно, риторичне. 

У «Білявці» Домінік хоч і розповідає про важливі події з життя відомого персонажа, але його робота тільки може здатися розмашистим байопіком та безмежно далека від сучасних традиційних біографічних стрічок родом з Голлівуду. Останні можуть похизуватися великими бюджетами та яскравими сценами, здивувати неймовірними акторськими перевтіленнями чи, за потреби, чудовими музичними номерами, але через брак часу не здатні повноцінно розкрити характери персонажів та змушені розвивати оповідь у ритмі «галопом по Європах» (одним з останніх таких проєктів був «Елвіс» База Лурмана). «Білявці» ж абсолютно не притаманні такі проблеми, бо вона йде геть іншим шляхом.

Це кіно більш радикальне й глибоке, а тому і набагато сміливіше. За своїм песимістичним настроєм воно ближче до експериментаторства типу «Останніх днів» Гаса Ван Сента, де розповідалося про кінець шляху Курта Кобейна. Першочергово це спроба залізти у голову Мерилін, а не під спідницю, як того жадав навіжений, скандуючи її ім’я натовп, що складався переважно з хтивих мужиків з навмисне деформованими, як у Гоустфейса, ротами.

Це химерна подорож у нескінченні страждання, ніби й не було у творців іншої мети, окрім як оголити душу (і трохи тіло) нещасної зірки, прискіпливо демонструючи усі негаразди в її житті немов під мікроскопом. Між тим це ще і якоюсь мірою маніпулятивне кіно, бо як багатослівне першоджерело виявляється читвом непростим, так і тут цей напрочуд депресивний наратив буквально кричить про те, що головна героїня як ніхто інший заслуговує на щире співчуття.

Та за що стовідсотково можна не переживати, то це за перевтілення у виконанні де Армас: вона не тільки візуально нагадує Мерилін (іноді навіть напрочуд схожа), але й чудово проявляє себе як серйозна драматична актриса – за іронією долі це саме такого штибу роль, до якої так сильно прагнула сама Монро. Це дійсно потужний акторський виклик, і Ана, без сумніву, змогла впоратися з ним.

А ще творці не цураються експериментувати із зображенням: воно постійно змінює співвідношення сторін та перестрибує з кольорового на монохромне й навпаки. При цьому камера Чейзі Ірвіна, наче приклеєна, усюди прямує за виконавицею головної партії, ловить багато великих планів її обличчя, щоб глядач краще відчув емоційний стан персонажа, та знімає наче «з плеча» під час динамічних моментів, коли, скажімо, Мерилін щодуху біжить по коридору. Деякі сцени піддаються навмисному візуальному спотворенню, як, наприклад, епізоди, коли картинка втрачає різкість. Усе це працює на той чи інший ефект, чи емоцію, яку автори намагаються викликати.

Цікавими виглядають моменти, коли в кадрі щось відбувається, а глядач знає напевно, що в цей момент відчуває героїня, і тоді сцени набувають зовсім іншого значення чи контексту. Інколи думки Мерилін озвучуються напряму, як то було в сцені, де вона змушена робити мінет Джону Кеннеді, і такого от софт-порнографічного контенту, ще й за участю президента США та з використанням надвеликого плану цього процесу, навряд чи можна очікувати від традиційного мейнстримного байопіку. Однак, доказів такого випадку немає, бо, як і у творі Оутс, щось тут правда, а інше – вигадка, але в результаті геть не важливо, що саме.

Великий Гічкок колись сказав, що фільм – це життя, з якого вивели плями нудьги, і завдяки монтажним хитрощам оповідь у стрічці дійсно виглядає так, неначе з неї прибрали усе, що не варте глядацької уваги. Це нетрадиційне біографічне кіно, в якому зіштовхнулася купа розбіжностей, таких як успіх та невдача, слава та забуття, голлівудський блиск 50-х та огидна внутрішня кухня тогочасної кіноіндустрії, а ще – справжність свого «я» та штучність вигаданого альтер его, нехай і страшенно успішного. Усі ці та багато інших суперечностей якнайкраще характеризують образ та життя самої Мерилін.

Як і у вищезгаданих «Останніх днях», в «Білявці» душа бездиханної героїні покине фізичну оболонку, а потім кокетливо посміхнеться глядачеві, як вміє тільки вона. Проте від смутку, що навіює фільм, у відповідь посміхнутись навряд чи вийде.

Disqus Comments Loading...