29 травня в кінотеатрах розпочався прокат «Фінікійської схеми» — нового фільму Веса Андерсона з вже звичним для його кіно зірковим акторським складом. Світова прем’єра стрічки відбулася в рамках основної конкурсної програми Каннського кінофестивалю, котрий завершився буквально на тому тижні. Що ж вийшло в американського режисера, роботи якого славляться своїм виразним візуальним стилем — розповідаємо в огляді нижче.
Жанр пригодницько-шпигунська комедія
Режисер Вес Андерсон
У ролях Бенісіо Дель Торо, Міа Тріплтон, Майкл Сера, Том Генкс, Браян Кренстон, Скарлетт Йоганссон, Різ Ахмед, Бенедикт Камбербетч, Руперт Френд, Віллем Дефо, Білл Мюррей, Шарлотта Генсбур, Джеффрі Райт
Прем’єра кінотеатри
Рік випуску 2025
Сайт IMDb, офіційний сайт
П’ятдесяті роки минулого століття. Непристойно заможний магнат Анатоль «Жа-Жа» Корда уникає смерті після чергового замаху. Незабаром він вирішує налагодити давно втрачені зв’язки зі своєю донькою Лізл та зробити її спадкоємицею фінансової імперії, попри те, що має дев’ять, щоправда, молодших за 20-річну дівчину синів.
Лізл планувала цілковито присвятити себе служінню Богу, та Анатоль залучає її в дуже амбітний проєкт, що стосується інфраструктури країни Фінікія. Його здійсненню усіляко намагається завадити американський уряд, та й потребує він чималих зусиль, зокрема щодо нових договорів з інвесторами. Також багатій бере собі у секретарі норвезького ентомолога Бйорна Лунда — кучерявий хлопчина успішно пройшов поліграф і вже готовий до роботи. І от на цю малоймовірну компанію чекає купа не сказати, щоб прямо захопливих, але таки небезпечних пригод.
Достатньо заглиблені в індустрію глядачі прекрасно знають, що Вес Андерсон — кінематографіст безперечно талановитий і самодостатній. Його кіномова — це точно про стиль. Про той виразний авторський почерк, як візуальний, так і оповідальний, притаманний саме цьому творцю. Такий ні з ким іншим не сплутаєш.
Зрештою, Вес Андерсон давно став не те щоб знаком якості — химерні творіння постановника, як справжні витвори мистецтва, оцінити об’єктивно неможливо, і їх можна як відверто зненавидіти, так і щиро полюбити, — він став добре впізнаваним брендом з армією відданих прихильників, яким андерсонівський кінематограф зрозумілий і близький.
Та є у цієї медалі й зворотний бік, і це навіть не решта шанувальників мистецтва рухливих картинок, тобто тих, кому Андерсон байдужий чи ненависний. Річ у тім, що його фірмовий перфекціоністський естетизм давно перетворився на самоповтор, який з тими чи іншими застереженнями кочує з одного фільму в інший, не пропонуючи якогось принципово свіжого підходу. Тільки ледачий не згадає про симетрію кадру, пастельні тони, свідому театралізацію чи яскравість декорацій, якщо мова йде про кінематограф Веса Андерсона. І це промовистий нюанс.
«Фінікійська схема» не стала виключенням — чудово вибудовані мізансцени з славнозвісною симетрією та продуманим колірним наповненням нікуди не ділися. І сусідять вони зі своєрідним почуттям гумору, теж притаманним фільмам постановника.
Однак від того, що він чудово розуміє, як виконати той чи інший кадр, як розставити у ньому акторів, скільки зірок першої величини запхати в чергову нісенітну сцену чи яких розмірів мають бути ромбики на шпалерах — саме кіно цікавішим не стає.
А це, як не крути, важливий фактор. Не дивлячись на те, що картина (ось цей синонім тут виглядає найбільш доречним) має ознаки легковажного жанрового фільму, зокрема комедійного (знову ж таки, у контексті кінематографа Веса Андерсона), тут чітко вимальовується досить сумна сюжетна лінія батька-доньки, яка вимагає очевидного глядацького відгуку. Втім, на нього сподіватися важко, коли ти вимагаєш від акторів абсолютно беземоційної гри. Звідки ж тим емоціям взятися у глядача?
Не можна назвати і місцеву комедію прямо сильно смішною: часом тутешні дотепи вистрілюють, часом — зовсім ні. Що вже казати, якщо одним з найкумедніших складників стає видатний грим акторів, зокрема ледве впізнаваних Білла Мюррея (oh my God) та Бенедикта Камбербетча.
У «Фінікійській схемі» вистачає ефектних сцен — достатньо згадати хоча б дебютну, коли приватний літак мільярдера зазнає аварії і падає в (це важливо!) кукурудзяне поле. Тут вистачає вигадливості, сцена чудово справляється з завданням задати настрою, зарядити глядача, налаштувати на певну хвилю. Та згодом малозмістовні метання персонажів, котрі без угаву монотонно верзуть милу нісенітницю, цей настрій зводять нанівець, і змінюється він на нудьгу. Потім — знову якийсь сплеск, після чого знову нудьга. Фінальний акт вже не витримує жодної критики.
Взагалі стрічка за своїм ритмом виглядає вкрай нерівною — на кожного енергійного Майкла Серу, який володіє бойовими мистецтвами не гірше Скотта Пілігрима, знайдуться не такі вже й дотепні, як Андерсон собі думає, епізодичні появи Тома Генкса чи Скарлетт Йоганссон з косою аля Юлія Тимошенко. Суперзірки, ні сіло ні впало, просто існують заради гучних імен на афіші. На кожен ризикований політ і, відповідно, мінус одну гранату (не питайте) є з десяток нудних балачок ні про що.
У підсумку після сеансу так і не можеш остаточно визначитися, чи то ти розважився і відволікся, чи скоріше натомився.
На новинку варто звернути увагу усім шанувальникам культового режисера — вже вони точно повинні лишитися задоволеними. Усім іншим можна сміливо проходити повз. Бо як би не намагався персонаж Бенісіо Дель Торо провернути свою «фінікійську схему», однойменне кіно стовідсотково створене за усталеною схемою знаного ляльковика Веса Андерсона.