З 26 березня на екранах українських кінотеатрів розгорнулися неабиякі пристрасті у чорнокомедійному трилері “Гра в хованки: Я йду шукати” — сиквелі хіта “Гра в хованки” (2019), що був знятий, за голлівудськими мірками, за копійки, але гарно проявив себе в прокаті та у пресі. Самара Вівінг повернулася до ролі відчайдушної дівчини Грейс, в напарниці їй дісталася Кетрін Ньютон, що зіграла її сестру Фейт. Що чекає двох героїнь в рамках жорстокої гри на виживання цього разу та наскільки цікаво за цим спостерігати — виклали в огляді нижче.
Жанр чорна комедія, трилер про виживання
Режисери Метт Беттінеллі-Олпін, Тайлер Джиллетт
У ролях Самара Вівінг, Кетрін Ньютон, Сара Мішель Геллар, Шон Хетосі, Нестор Карбонелл, Кевін Дюранд, Олівія Ченг, Елайджа Вуд, Девід Кроненберг
Прем’єра кінотеатри
Рік випуску 2026
Сайт IMDb
Після того як багатостраждальній Грейс вдалося вижити у грі в хованки, влаштованої родиною Ле Домас, вона потрапляє у наступну халепу. Виявляється, що її неочікувана перемога відкрила двері для боротьби за безумовну владу серед еліт — усе, що потрібно зробити, це прикінчити Грейс до світанку. Тим часом остання возз’єднується зі своєю молодшою сестрою Фейт, з якою вона не спілкувалася багато років. І тепер дівчатам, попри їхні численні суперечки, доведеться об’єднати зусилля, щоб дати бій знахабнілим багатіям.
Мабуть, ні для кого не секрет, що на першу “Гру в хованки” ніхто не ставив. Від стрічки зі сміховинним бюджетом у $6 млн доларів та режисерським тандемом Метт Беттінеллі-Олпін / Тайлер Джиллетт з тоді ще куди скромнішим портфоліо нічого не чекали. А вона взяла, та й вистрілила у прокаті, заробивши майже вдесятеро більше, та ще й отримала чимало компліментарних рецензій.
Натомість сиквел “Я йду шукати” знаходиться вже у дещо іншій ваговій категорії. Амбітні постановники встигли заявити про себе, успішно реанімувавши культову слешер-франшизу “Крик” (сьома частина якої, щоправда, без їхньої участі, буквально щойно тріумфально пройшла в прокаті). Самара Вівінг набула куди кращої впізнаваності. Навіть бюджет, все ще доволі скромний, помітно збільшився. Плюс тепер над проєктом висить тягар глядацьких очікувань — публіка прагне продовження кривавого бенкету.
Чи впоралися з цим тягарем творці — питання дискусійне, тому що, з одного боку, сиквел дає практично те саме, що й оригінал, а з іншого — не пропонує чогось принципово нового. Тобто підхід “це ж було уже” — апріорі прогулянка найбезпечнішою територією. Шлях найменшого опору.
Починається історія рівно з того моменту, де закінчився перший фільм — зморена, закривавлена, поранена Грейс тріумфально закурює сигаретку на світанку. На місце події прибуває поліція та медики — вцілілу забирає швидка і відвозить у лікарню. Там до дівчини має багато питань місцевий детектив, до того ж до неї навідується Фейт. Але не встигає поліціянт отримати відповідь бодай на одне з них, як стартує нове полювання. А продовжиться воно в розкішному комплексі, з казино та полем для гольфу — промовистій локації, яка лише підкреслює соціальну прірву між істинними можновладцями та простими смертними.
Втім, як і раніше, багатство та влада подаються тут не тільки як привілей (камео Девіда Кроненберга — один з найкращих моментів стрічки), але і як натуральна угода з дияволом, що передбачає якусь жертовність — не можна просто так взяти і керувати світом з дивана та не віддавати щось взамін, аж до власного життя.
На противагу мерзотникам-багатіям виступають героїні Вівінг та Кетрін Ньютон, адже в труні вони бачили ці всі ідіотські ритуали, підписи кров’ю, королівське крісло і наслідки сидіння на ньому. Краще у це болото взагалі не лізти — підкаже голос розуму глядачу, як це відбувається і з дівчатами.
Беттінеллі-Олпін та Джиллетт ніби й намагаються бомбардувати глядача знайомими фішками, додавши масштабу — на протагоністок тепер полюють одразу кілька інтернаціональних сімей, але повторення пройденого якогось зиску не дає. Проблема в тому, що авторам банально не вистачає винахідливості та комедійної дотепності, щоб це знову сприймалося як захоплива та влучна сатира, а не як чергове прохідне кіно. Та й комедійності як такої тут відчутно бракує.
Водночас режисери проявляють якесь нездорове, фрейдистське бажання постійно та рясно поливати героїнь штучною кров’ю — Вівінг та Ньютон доводилося часто вмиватися протягом робочого дня. І знову ж таки, уся ця кривавість не додає жодних балів у скарбницю вражень, адже коли у кадрі вибухає той чи інший персонаж, на якого нам глибоко начхати, ніякого ефекту це не дає. Та й загалом команда негідників виглядає на диво блідо.
Автори “Я йду шукати” стали жертвами пастки, коли треба щось додати до вже сказаного, і бажано змістовне, але сказати до ладу нічого. Тому нові думки доводиться буквально вичавлювати із себе. Це заздалегідь програшна тактика, приречена якщо не на провал, то на невдачу точно.
Чи можна назвати другу частину суцільно невдалою? Скоріше ні, адже акторської енергетики на екрані все ще достатньо, щоб щиро повболівати за двох дівчат у біді за ціною одного білета. Та ж Сара Мішель Геллар за старою звичкою завзято хапається за кілок, а Елайджа Вуд курує гонитву за магічним перстнем. Цього, ймовірно, вистачить для разової невибагливої розваги, але на статус нової сенсації сподіватися явно не доводиться.
Контент сайту призначений для осіб віком від 21 року. Переглядаючи матеріали, ви підтверджуєте свою відповідність віковим обмеженням.
Cуб'єкт у сфері онлайн-медіа; ідентифікатор медіа - R40-06029.