Історії про родину рідко звучать так щиро, як у «Ліло і Стіч». Коли Disney анонсував лайв-екшен рімейк культового мультфільму 2002 року, скепсису було більше, ніж очікувань — особливо після безбарвних і механічних адаптацій типу «Русалоньки» чи «Короля Лева». Але трапилось щось, на що мало хто розраховував: новий «Ліло і Стіч» не лише вцілів, а й став найкращим рімейком Disney за останні роки — без зайвого пафосу, але з величезним серцем.
Жанр фантастика, пригоди, сімейний, …
Керівник проєкту Дін Флейшер Кемп
У ролях Сідні Агудонг, Майа Кілоха, Зак Галіфіанакіс, та ін.
Прем’єра 22 травня, 2025 року, кінотеатри
Режисер Дін Флейшер Кемп, який у 21 році подарував світу інді-перлинку «Marcel the Shell with Shoes On», знову підтвердив, що вміє розповідати камерні історії з великим емоційним масштабом. Він не став переосмислювати сюжет — на щастя. Історія досі проста, майже дитяча за формою, але дуже доросла за змістом.
Маленька Ліло живе з сестрою Нані після смерті батьків, намагається адаптуватися до світу, який її не розуміє, і одного дня забирає з притулку дивного створіння, яке вона вважає собакою. Стіч, звісно, не собака, а божевільний генетичний експеримент, якому втікати й трощити світ набагато легше, ніж бути частиною родини. Але саме в цьому і починається найважливіше — перетворення.
Режисер залишив усе головне: Гаваї, теплу палітру, суміш смішного та сумного, — і вклав у фільм ту саму думку, яка зробила оригінал хітом: сім’я — це не лише ті, хто поруч по крові, а ті, хто лишається поруч попри все.
У цьому фільмі поняття родини проходить через кожен діалог, кожну сцену. І хоча фінал дещо змінено (Нані передає опіку над Ліло бабусі ТуТу, щоб поїхати на навчання — суперечливе, але логічне рішення), основна ідея лишається: навіть коли родина розлітається, вона не зникає.
Мая Кеалоха в ролі Ліло — справжня знахідка. Вона абсолютно переконлива у своїй впертості, дивакуватості й глибинній самотності, яка проривається крізь дитячу браваду. Сідней Агудонг, яка грає Нані, також справляється зі складною роллю — бути молодою дівчиною, змушеною стати мамою, другом і старшою сестрою водночас.
Її внутрішнє виснаження видно в кожному кадрі, але любов до Ліло пробивається крізь втому, як світло через жалюзі. І на додачу — Зак Галіфіанакіс у ролі Джумби, божевільного вченого, який приносить із собою необхідну дозу ексцентричності.
Візуально фільм виглядає пристойно. CGI-Стіч місцями трохи лякає своїм дизайном, але з часом до нього звикаєш — і, що головне, він зберігає свою божевільну харизму. Гаваї показані з любов’ю, як і годиться: пейзажі палають кольором, камера ковзає м’яко, музика поєднує оригінальні пісні Елвіса Преслі з новими композиціями, і все це разом звучить так, наче ти повернувся в дім, де колись був щасливим.
Не все ідеально. Зміни в сюжеті місцями здаються зайвими, а деякі персонажі, зокрема капітан Ганту, взагалі зникли — і це дивне рішення. Але на відміну від більшості рімейків, тут ці зміни не відчуваються зрадою — скоріше адаптацією. Це як стара казка, яку мама розповідає по-новому, щоб її почули нові діти.
Disney давно втратили хватку на свої лайв-екшени: що «Білосніжка», що «Русалонька» — все або жахливе за якістю, або стерильне. Але «Ліло і Стіч» — виняток. У ньому немає геніальності, але є чесність. Він не намагається бути глибшим, ніж є. Він просто хоче нагадати: іноді треба прийняти навіть те, що впало з неба й трощить меблі — бо, можливо, саме це зробить тебе щасливим.
Загалом більш щирої історії за останній час не було на екранах. Вона принесе глядачеві і щирий сміх і не менш щирі сльози, але як підсумок — у кінці на душі буде тепло, та приємно.