Сучасне українське кіно так чи інакше зачіпає патріотичні та історичні теми, але самими лише ними зовсім не обмежується. За підтримки Держкіно регулярно виходять самобутні, незвичайні та дещо похмурі історії. Які до того ж не бояться показувати не найприємніші сторони українського суспільства. «Памфір» — одна з таких похмурих історій. Розповідаємо в рецензії нижче, якою вона вийшла.
Жанр драма
Режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук
У ролях Олександр Яцентюк, Соломія Кирилова, Станіслав Потяк, Мирослав Маковійчук, Іван Шаран
Прем’єра кінотеатр
Рік виходу 2023
Сайт IMDb
Події фільму розгортаються в західних регіонах України, біля кордону. Головний герой Леонід повертається із заробітків у Польщі, щоб побачитися з родиною. Його син Назар влаштовує пожежу в молитовному домі, щоб Леонід затримався в селі надовше і більше часу побув із сім’єю. Але голові сімейства, Щоб відшкодувати збитки, герою доводиться звернутися до свого темного минулого. Адже в деяких колах його знають як Памфіра — умілого контрабандиста.
Звичайними фаразмами та термінами з кінокритики «Памфіра» описати важко. Це повільний, майже інтимний фільм, що фокусується на трагедії однієї родини.
Яка при цьому доволі легко проектується на цілі соціальні прошарки. Не дарма ж автори навіть не називають конкретного населеного пункту, в якому все відбувається.
Однак естетика Заходу України все одно проглядає в кожному кадрі. Підсилює її й відчуття карнавалу Маланки, що неминуче наближається. Завдяки йому у фільмі вистачає святкових настроїв, а свою роль в історії відіграють карнавальні костюми та маски. Власне, на останніх і будувалася рекламна кампанія фільму, адже виглядають вони стильно й автентично.
Маски потрібні в «Памфірі» не лише для краси. Вони працюють ще і як своєрідна метафора про тіньове життя людей та їхні справжні сутності.
Адже в невеликому і, на перший погляд, мирному селищі, де всі жителі регулярно ходять до церкви та шанують традиції предків, розгортаються свої кримінальні історії.
В «Памфірі» складається цікавий контраст. З одного боку, фільм показує радощі сімейного життя і підтримки близьких, гарні краєвиди та ніби просякнутий затишком. З іншого, все це поступово руйнується через бажання головного героя виручити родину через «ще одну останню справу». Тож у душі з ходом перегляду дедалі зміцнюється неприємне відчуття сум’яття, майже фізично відчутного тиску.
Розкритися місцевій історії допомагає і режисура. «Памфір» знято великими планами, тому особливо помилуватися місцевими красотами не вийде. Але краєвиди Заходу України настільки гарні, що створюють барвистий антураж навіть за таких умов. А камера при цьому підкреслює всю напругу персонажів, ловить кожен їхній складний погляд і швидкоплинні емоції.
Ще одне цікаве рішення — фільмування багатьох сцен одним планом. Через це камера часто ніби метушиться навколо головних героїв, підкреслює нестабільний стан їхнього внутрішнього та зовнішнього світу.
«Памфір» варто дивитися вже тільки заради режисури, адже його похмура естетичність запам’ятовується і відриві від основної історії.
Не дарма ж фільм отримав нагороду за найкращу режисуру на міжнародному фестивалі Palić European Film Festival.
«Памфір» — фестивальне кіно, з усіма відповідними особливостями. Воно нікуди не поспішає з темпом оповіді, через що пересічному глядачеві може здатися дещо занудним. Але автори всього лише грамотно розвивають основну сюжетну лінію, щоб «святкова» кульмінація вдарила вас якомога болючіше.
Не соромилася знімальна команда і зображення брудних, відразливих моментів, з яких найчастіше складається життя справжніх людей, а не інструментів у сценарії. Тому в «Памфірі» доволі реалістично, в чомусь навіть бридко, показані сцени сексу, мастурбації та побиття з усіма наслідками. І такі моменти працюють на мотиви темної сторони одного поселення, в якому молитви та традиції перетворюються лише на ще один спосіб закріпити владу з положення сили.
«Памфір» не боїться бути неприємним, щоб на тлі жахіть людських душ показати щось піднесене.
Причому обходиться без зайвої ідеалізації та романтизації вчинків головних героїв. Якраз навпаки, вони багато в чому абсурдні та швидше заслуговують на осуд. Але фільм збудований таким чином, що жодного осуду після фінальних титрів не залишається. Лише гіркота.
Додайте до цього ще чудовий саундтрек і талановиту гру всіх місцевих акторів — і вийде фільм, гідний усіх похвал. Це те кіно, яке потрібне Україні як самобутній державі.
«Памфір» точно самобутнє кіно, але без перегинів. Це насамперед самодостатня історія, яка залишає після себе живі емоції. А це і є ознака високого кінематографа.