30 вересня на Apple TV+ вийшов новий фільм Пітера Фарреллі. Слідуючи прикладу сестер Вачовскі, останнім часом цей режисер працює окремо від брата Боббі. Стрічка заснована на неймовірних реальних подіях, що відбулися у 1967 році під час війни у В’єтнамі. У рецензії нижче розповідаємо, що з себе представляє ця історія та розмірковуємо, яким чином вона перегукується із сьогоденням.
Жанр військова комедійна драма
Режисер Пітер Фарреллі
У ролях Зак Ефрон, Рассел Кроу, Білл Мюррей, Кайл Аллен, Джейк Пікінг
Прем’єра Apple TV+
Рік випуску 2022
Сайт IMDb
1967 рік, Нью-Йорк. 26-річний лобуряка Джон «Чікі» Доног’ю воліє проводити безтурботні вечори у місцевому барі разом з друзями за кухлем смачного пива, а після галасливих вечірок пів дня відсипатися у теплому ліжку. Поки президент Ліндон Джонсон мовить з екрану телевізора про якісь фантомні перемоги над комунізмом, Чікі всіляко підтримує політику уряду та вступає у суперечки з мітингарями, які виступають проти війни та участі у ній США.
Певно, такий марний спосіб життя молодий чоловік вів би ще дуже довго, якби одного разу зненацька не зголосився здійснити мрію старого бармена – ветерана Другої світової, який висловив бажання відправитися на передову та пригостити вояків файним пивом, щоб ті змогли відчути підтримку та хоча б трішки розслабитися.
Можливо, хтось в цей момент подумав, що Чікі лише випендрюється, але звістка швидко розноситься по окрузі, матері починають нести йому всілякі дрібниці, щоб той передав їх синам на фронті, і от головному герою вже доводиться шукати шляхи, котрими він зможе потрапити на війну. На превелике здивування Джона така можливість знаходиться досить швидко, тож він хапає сумку, наповнену люб’язно наданими барменом бляшанками Pabst Blue Ribbon, сідає на корабель та вирушає у небезпечну подорож в самісіньке пекло. Це кардинально змінить його ставлення до подій у В’єтнамі.
Після чудової «Зеленої книги» Пітер Фарреллі продовжує розповідати про складні, але разом з тим і визначальні для Штатів шістдесяті, щоправда, вже з іншого боку. Новий фільм режисера відштовхується від реальних подій, а також від книжки The Greatest Beer Run Ever, написаної самим Донаг’ю у співавторстві з колишньою колумністкою New York Daily News Джоанною Моллой. Магічним чином ця трохи дивна історія перегукується з нинішньою війною в нашій країні: здебільшого це стосується росії, її пропагандистського зомбування, провокацій суспільства, що підтримує війну.
Тут персонажами напряму промовляється знайома кожному з нас відповідь на питання «за що воюєте?». За Батьківщину, за безпеку громадян (навіть якщо їм нічого не загрожує, а агресором виявляється їх країна), за якесь примарне рятування – загалом звучать ті самі гучні псевдопатріотичні гасла, що й сьогодні від росіян, та ці слова й досі не мають жодного сенсу. Люди розкидуються ними, підтримують війну й зовсім не задумуються, що насправді відбувається, зокрема там, у м’ясорубці, десь далеко. Бо навіть самі солдати, котрих кидають в це пекло як гарматне м’ясо, не можуть відповісти, за що ж вони проливають кров. Знайомо, чи не так?
Тільки тоді Штати спиралися на боротьбу з комунізмом, до якого пересічному американцю не було ніякого діла, а зараз росія дотримується подібної риторики щодо якогось вигаданого неонацизму. При цьому у стрічці також порушується тема важливості інформаційної складової і згадується доцільність мітингів у часи, коли влада намагається тримати власний народ за дурнів.
Ось головний герой снідає з родиною і в цей час дізнається, що його нещодавно відправлений на фронт товариш загинув, на що батько Джона реагує традиційною промовою про героїзм та захист своєї країни, на яку ніхто не нападав. Та в цей самий момент його бунтівлива сестра дозволяє собі не погодитись з цими ніби й гарними, але ж пустими словами, зауважуючи про велику кількість марних смертей (тут, до речі, не важко побачити аналогії з нещодавно оголошеною путіним мобілізацією).
Заслуга авторів стрічки бачиться в тому, що це не просто черговий антимілітаристський маніфест, а ще й спроба критики імперіалізму та висловлювання про безглуздість самого явища війни. Тобто це зло, але до того ж ще й абсурдне. Бо виникають війни з подачі політиків-ляльководів, що маскують власні наміри та амбіції красивими промовами, але своїми діями викликають лише суцільні страждання та горе.
Пітер Фарреллі працює вже у звичному для себе жанрі соціально значущої драми, трохи приправленої комедійними нотками. Звісно, оповідаючи про настільки важливі речі, сильно не пожартуєш, але тутешній, не нав’язливий гумор подається з сатиричного боку, тож і сприймається відповідно. Зак Ефрон, здається, навпаки, остаточно вирішив покінчити з невибагливими комедіями та якось так непомітно перезавантажив кар’єру, знімаючись у більш серйозному кіно. У «Пиві зі смаком дружби» йому чудово асистують Рассел Кроу та Білл Мюррей у ролях другого плану.
Попри вищевказану злободенність, драматургічно це не дуже потужна історія, адже творці дотримуються якогось обережного тону оповіді, наче й не прагнуть викликати емоційний відгук у глядача. Тим більше дивно, що божевільна подорож Доног’ю отримує справжню гостросюжетність тільки в кульмінаційному акті, коли починається Тетський наступ.
А до того його пригоди відбуваються здебільшого на далеченькій відстані від справжньої смертельної небезпеки. Та головне, що цей засліплений пропагандистською риторикою любитель пива отримує найцінніший урок в житті, після чого стає зовсім іншою людиною. Для публіки за поребриком це просто таки must see.