27 жовтня на Netflix вийшла кримінальна драма «Продавці болю». Сюжет фільму заснований на однойменному романі Евана Г’юза, що побачив світ у 2022 році, та його ж статті для газети «Нью-Йорк таймс», опублікованої у 2018-му. У рецензії нижче ділимося враженнями від новинки та пояснюємо, чому серед них знайшлося місце нав’язливому дежавю.
Жанр кримінальна драма
Режисер Девід Єйтс
У ролях Емілі Блант, Кріс Еванс, Енді Гарсія, Кетрін О’Хара, Браян Джеймс Д’Арсі
Прем’єра Netflix
Рік випуску 2023
Сайт IMDb
Симпатична мати-одиначка з Флориди Лайза Дрейк живе на обшарпаному дивані у гаражі своєї сестри, заробляє танцями у стрипклубі та мріє колись вирватись з цього жалюгідного становища. Жінка самотужки виховує доньку-підлітка Фібі, яка схильна до епілептичних нападів, та розуміє, що її дитина потребує набагато кращих умов для життя, не кажучи вже про витрати на необхідне лікування.
Якось посеред чергової робочої зміни стражденна знайомиться з агентом дрібної фармацевтичної компанії Пітером Бреннером, і той лишає напівроздягненій дівиці свою візитівку з пропозицією про роботу. Не маючи іншого вибору і навіть пристойного резюме, Лайза таки наважується відгукнутися, і це рішення переверне її життя догори дриґом.
Світова прем’єра «Продавців болю» відбулася ще у вересні на Міжнародному кінофестивалі в Торонто. Фільм вже має певний відгук від оглядачів різних медіа, і сказати, що він невтішний, це нічого не сказати. Після перегляду стрічки стає зрозуміло, чому західні рецензенти не поскупились на гнівні епітети, а ще згадується легендарна фраза другого президента України Леоніда Кучми «це ж було уже!».
Сценарист Веллс Тавер та постановник Девід Єйтс не привносять нічогісінько нового в історію про стрімке сходження нагору та не менш динамічне падіння у прірву. А сама Netflix не цурається кучно ставити на поток проєкти-близнюки.
Ще зовсім недавно на тему опіоїдної епідемії у США та впливу фармацевтичних компаній на її катастрофічний розвиток досить вичерпно висловились автори серіалу «Таблетка від болю». Який, до речі, теж був далеко не першопроходцем, що звернувся до цієї болючої сторони життя американського суспільства. Трохи згодом про це згадали й у «Падінні дому Ашерів».
Найбільше дивує те, наскільки багато спільного між серіалом про злочини Purdue Pharma та «Продавцями болю». Дивовижна схожість проявляється ледь не усюди — від назв проєктів до цілих сцен, персонажів і, відповідно, контексту. Чи то сюжетна лінія «наївної дівчинки», котра намагається втюхати лікарям свій препарат, чи сцена бенкету під час чуми — обидва нетфліксівські продукти мають на диво багато точок дотику.
Попри свою кричущу вторинність і суцільну відсутність свіжих ідей це досить глядабельне кіно, в першу чергу завдяки чудовим виступам Емілі Блант та Кріса Еванса. По суті, на них і тримається глядацька увага, бо вкрай привабливими (звісно, це не про зовнішність) вийшли їхні персонажі.
Проблема задуму полягає ще й у тому, що оповідь грішить не дуже доречними інтонаційними гойдалками. Адже спочатку історія ефемерного успіху виглядає як щось легковажно сатиричне у дусі «Гри на пониження», нехай і не таке витончене, як стрічка Адама Маккея. Аж раптом у фінальному акті відбувається різка зміна настрою з ухилом у чисту драму, та остання, через свою стислість і поверхневість, елементарно не встигає викликати справжню емоцію.
«Продавці болю» цілком годяться для разового вечірнього перегляду, особливо, якщо вам приємні тутешні актори. Та нікуди не дітися від того факту, що за долями персонажів тут спостерігати значно цікавіше, ніж за якимись сюжетними перипетіями.
Відтак за сильним бажанням Netflix якомога повніше розкрити тему опіоїдної кризи, зокрема, у Сполучених Штатах, корпоративні боси стримінгового сервіса і самі не помітили, як призвели до передозування одноманітним контентом.