Кожного року у жовтні, напередодні Гелловіну, кінематографісти звикли лякати глядачів черговою порцією жахастиків. Та часом деякі з них намагаються довести, що це свято може бути не тільки страшним, а ще й кумедним. Ось і «Прокляття Брідж-Голлоу» належить до ряду тих стрічок, що пропонують глянути на Вечір усіх святих з комедійного боку.
Жанр комедійний горор, сімейний
Режисер Джефф Водлоу
У ролях Марлон Веянс, Пріа Фергюсон, Роб Ріґл, Лорен Лапкус, Келлі Роуленд
Прем’єра Netflix
Рік випуску 2022
Сайт IMDb
Зразковий сім’янин Говард Гордон вирішує переїхати із Брукліна в невеличке містечко Брідж-Голлоу разом зі своєю красунею-дружиною Емілі та 14-річною дочкою Сідні. Остання зовсім не в захваті від такого розвитку подій. До того ж вона часто конфліктує з батьком через різні погляди щодо її життя. У новому домі Говард з великим подивом усвідомлює, що невчасно задумав переїзд, бо місцеві жителі якось надто завзято захоплюються Гелловіном.
Тут біля кожної хати й у кожному дворі з лячною деталізацією відтворені різні представники фільмів жахів: зомбі, відьми, скелети-футболісти та усіляка інша нечисть. Та якщо татко недолюблює увесь цей гелловінський маскарад, Сідні із захопленням реагує на подібні декорації. Згодом вона знаходить старовинну реліквію й ненароком вивільняє злий дух, який приймається оживляти ходячих мерців з сусіднього двору, злих клоунів з кімнати страху та інших монстрів, щоб нарешті здійснити зловісний задум.
Коли мова йде про таке явище, як «комедія з Марлоном Веянсом», стає очевидно, чого приблизно можна очікувати від фільму. Загалом це невибагливий (іноді на межі фолу), часто пародійний гумор, котрий не хапає зірок з неба, але вряди-годи здатний розсмішити. Однак, у новій стрічці Марлон рідко кривляється, що вже варто рахувати деяким досягненням, а сама історія призначена насамперед для сімейного перегляду, тож клеїти дурня тут геть нема де.
Звичайно, будь-якому прихильнику жахів буде приємно розгледіти у сюжеті той чи інший омаж якомусь відомому горору з минулого. Особливо впадає в око пародійна сцена, що відсилає до «Техаської різанини бензопилою», або персонажі на кшталт клоунів-вбивць із космосу. Та в цілому тутешній легенький гумор навряд чи спроможний реально розвеселити. При цьому оповідь розвивається сумбурно, і за хаотичними подіями слідкувати не дуже цікаво. Герої постійно кудись бігають, метушаться, щось там видумують, а весело чомусь не стає.
Невпевнено виглядає і сюжетна лінія батька-доньки, котрі спочатку не можуть поладнати, але заради порятунку містечка об’єднують зусилля, не дивлячись на всі непорозуміння. У результаті вони все ж знайдуть спільну мову, і це навіть не спойлер, та стосунки персонажів побудовані так, що перейнятися ними точно не вийде. Тут сценаристи явно хотіли зауважити, що батькам іноді варто краще дослуховуватися до дітей та їх бажань, проте вагомої ролі ця мораль не грає.
Там, де відбувається провисання сюжету або банально не знайшлося простору для жартів, автори, на чолі з постановником Джеффом Водлоу, намагаються взяти спецефектами. Все-таки інфернальна тема Гелловіна пропонує широке поле для реалізації диких ідей – від простих маніпулювань з Ліхтарем Джека до монструозних перевтілень.
Але і тут творці проявляють на диво бідну фантазію, тому що величезним павуком чи ненависним гарбузом, що палає, зараз нікого не здивувати. При цьому монстри виконані таким чином, що не спроможні налякати, тож це явно не дуже страшне кіно. Та й в цілому не дуже захопливе.
З іншого боку, «Прокляття Брідж-Голлоу» не опускається до рівня відвертого мотлоху на кшталт «Гелловіну Г’юбі»: все-таки це просто несмішна комедія, а не нестерпна нісенітниця. Та від розуміння цього легше аж ніяк не стає. І поки персонаж Веянса розпилює навпіл загін скелетів, а його сусід вдає з себе шерифа Ріка Грайма, відчувається смуток через те, що ця стрічка позбавлена хоч би найменших сюрпризів, справді здатних потішити глядача.