Вже другий місяць поспіль після бюджетної постапокаліптики «Виживші. Вихід у пітьму» на екранах українських кінотеатрів блищатиме зіронька Ніколаса Кейджа — цього разу у психологічному трилері «Серфер», який стартував у прокаті 8 травня. Антагоністом персонажа Кейджа виступає Джуліан Макмехон. Яка кішка пробігла між колишнім Примарним вершником та колишнім Доктором Думом та наскільки цікаво спостерігати за їхнім протистоянням, як завжди, пропонуємо дізнатися в огляді нижче.
Жанр психологічний трилер
Режисер Лоркан Фіннеґан
У ролях Ніколас Кейдж, Джуліан Макмехон, Фінн Літтл, Ніколас Кассім, Рагель Роман, Міранда Тапселл, Олександр Бертран, Джастін Росняк, Шарлотта Маггі
Прем’єра кінотеатри
Рік випуску 2025
Сайт IMDb
Герой Ніколаса Кейджа (далі — просто Серфер) приїхав у місце, де провів юність, разом зі своїм сином-підлітком. Він планує от-от закрити угоду з купівлі будинку, який колись належав його батьку і розташований прямо на березі з видом на оксамитовий океан.
Тим часом чоловік має на меті посерфити разом із сином, але на мальовничому австралійському пляжі хлопців зустрічає компанія недоброзичливих молодиків на чолі з їхнім духовним наставником Скаллі. Той попереджає, що чужинцям тут не місце і наполягає на тому, щоб непрохані гості забиралися геть. Серфер відвозить сина додому і повертається на пляжну стоянку в надії все-таки заволодіти нерухомістю найближчим часом. Але місцева банда вже готова перетворити життя невдачливого покупця на пекло.
Чергова «нетлінка» з Ніколасом Кейджем — вже самодостатня характеристика, як, наприклад, «фільм зі Стейтемом» (от у них навіть перегукуються назви, пов’язані з тим чи іншим видом діяльності — у Кейджа за плечима є, наприклад, синоптик, збройний барон і тепер серфер). Як не дивно, стрічка удостоїлася показу на торішньому Каннському кінофестивалі, а потім ще й відхопила оберемок позитивних відгуків від критиків.
На початках «Серфер» дійсно здається багатообіцяльною історією про принциповий як ніколи конфлікт — перші пів години буквально пролітають на одному диханні. Це не заважає ні-ні, та й закрастися крамольним думкам, що місцеві зарозумілі серфінгісти просто ще не знають, з ким мають справу, і в кульмінації розсерджений бородатий дядько візьме бензопилу та розпилить вороже налаштованих дурників навпіл. Дарма, що у Джуліана Макмехона вже є досвід вторгнення Срібного серфера.
Але натомість оповідання рухається зовсім в іншому напрямку, і заразом початкове сподівання на нормальне «людське» кіно тане настільки ж стрімко, наскільки надії Серфера, під палючим австралійським сонечком, придбати омріяне житло. Тож якщо ви раптом маєте бажання поспостерігати за тим, як цілком пристойний чоловік поступово перетворюється на брудного голодного волоцюгу, то немає на білім світі для цієї ролі кращого актора, ніж Ніколас Кейдж. Далі в тексті присутні незначні спойлери.
Племінник Френсіса Форда Копполи не цурається пити з калюжі, шукати щось корисне в смітнику, ласувати знайденими в гнізді пташиними яйцями, терпіти постійні приниження і вступити в запеклу сутичку з щуром, яким пізніше не гріх і пообідати (щоправда, таке задоволення чекатиме на іншого персонажа). В якийсь момент може здатися, і автори суцільно цьому сприяють, що Серфер і є старим безхатченком, з яким він познайомився нещодавно, тому немає у нього ніякого Lexus, а купівля будинку то лише прояв запаленої уяви. На певному етапі все, що залишиться у стражденного — це бінокль, який самотньо висить у нього на шиї.
Власне, коли стрічка піддає сумнівам особистість головного героя, тут і виринає мотив втрати свого «я» під тиском обставин. Для навколишніх безхатько стає архетипальним образом «без обличчя». Щобільше, вже і сам Серфер ледве вірить у те, ким він є насправді. Підкріплюється цей наратив виразними візуальними (і аудіальними) перебільшеннями, коли в одній зі сцен здається, що з нещасного несамовито регочуть буквально усі навколишні. Навіть кукабара, таке враження, глузує з бороданя.
Не дуже імпонують намагання режисера Лоркана Фіннеґана та сценариста Томаса Мартіна (він також працював над посереднім трилером «Ціль номер один», про який ми писали у березні) вичавити з цієї історії щось змістовне. Виходить у них нерозбірливо і якось сутужно. З одного боку в нас компанія недоумків, що пропагує культ маскулінності та зневажає сучасні суспільні тренди, які нібито роблять з чоловіка ганчірку. З іншого — травмований багатостраждальний Кейдж. З якого дива закладені сюди думки, упаковані в абсолютно дике кіно, дивитися яке — ще те випробування, мають відгукнутися глядачу — рішуче незрозуміло.
При цьому неможливо не помітити, що з технічного боку картина виконана на совість. Є тут непогана спроба в стилістику експотейшена 70-х. Присутні доречні візуальні рішення (крупні плани, ракурси камери, кадри, що «спотворюють» дійсність тощо), які дозволяють краще відчути задушливу безвихідь, той занепад особистості, обрамлений химерним саундтреком, що звучить контрапунктом до дурнуватих подій на екрані.
У своєму кульмінаційному акті на тлі екранного божевілля фільм жваво досягає характеристики «наркоманський» (що цілком у дусі пізнього Кейджа) — Фіннеґан насипає відбірної психоделіки, а вже у ній Ніколас почувається, наче серфер у воді.
Завжди з цими серфінгістами щось не так — то у них розгорнуться неабиякі розбірки прямо на гребні хвилі, то симпатична білявка ледь не перетвориться на корм для кровожерливої акули. Тепер от і герой Ніколаса Кейджа потрапив у халепу, взявшись за дошку для серфінгу. Вийшло атмосферно й захопливо на початках, та в цілому «на знавця». Бо ж і самому Ніколасу Кейджу дивувати більше нічим — свою хвилю він зловив уже давно.
