“Шлях до злочину” — нова кримінальна драма від режисера Барта Лейтона, автора напруженої і нестандартної стрічки “Американські тварини”. Картина отримала досить теплий прийом критиків за акторські роботи та атмосферу, але викликала суперечки щодо темпу та структури сюжету. Чи справді стрічка варта уваги та чи може вона виділитися серед інших кримінальних драм — розбираємося у рецензії.
Жанр кримінал, драма, трилер
Режисер Барт Лейтон
У ролях Кріс Гемсворт, Марк Руффало, Геллі Беррі, Баррі Кеоган, Нік Нолті, та ін.
Прем’єра 12 лютого 2026 року, кінотеатри
Фільм заснований на однойменній новелі письменника Дона Вінслоу і розповідає про серію майстерно спланованих пограбувань ювелірних магазинів уздовж узбережжя Каліфорнії. Злочини виконані настільки професійно, що поліція підозрює існування грабіжника, який діє за суворим кримінальним кодексом, що передбачає точність, холодний розрахунок і мінімальний ризик. У центрі історії опиняється досвідчений злочинець, який намагається провернути ідеальне пограбування, і детектив, що поступово виходить на його слід, перетворюючи розслідування на напружене протистояння розумів, принципів і особистих амбіцій.
Останніми роками кримінальний жанр не особливо радує своїх фанатів гідними проєктами. Майже кожен новий фільм виглядає схожим на попередній, використовує одні й ті ж драматичні прийоми та сюжетні ходи. “Шлях до злочину”, на перший погляд, теж здається типовою історією про грабіжників і поліцейських, принаймні саме так його подають трейлери та короткі описи. Але на практиці стрічка виявляється трохи глибшою. Попри серйозний і місцями дуже похмурий тон, фільм виглядає напрочуд життєвим і навіть здатен розважати, хоч і не в класичному значенні цього слова.
Передусім хочеться відзначити атмосферу. Події розгортаються в Лос-Анджелесі — місті, яке зазвичай асоціюється із сонцем, безтурботністю і гламуром. Тут же місто залишається таким самим яскравим зовні, але всередині цього світлого простору відбуваються дуже темні речі. Цей контраст працює надзвичайно сильно. Виникає відчуття, ніби в ідеальну листівкову картинку хтось вилив відро бруду, і саме на цьому контрасті кримінальна історія про складні вибори та моральні компроміси виглядає максимально переконливо. Видно, що режисер добре розуміє, як працювати з настроєм і глядач легко це зчитує.
Лейтону вдалося втримати динаміку навіть попри відносно невелику кількість екшену. Тут головний акцент зроблений не на перестрілках чи погонях, а на персонажах. Фільм змушує уважно спостерігати за їхніми моральними орієнтирами, за тим, як вони виправдовують власні вчинки і як поступово заходять у глухий кут. Особливо історія набирає обертів, коли сюжетні лінії всіх ключових героїв починають переплітатися. Їхня взаємодія виглядає природною і напруженою водночас, що багато в чому є заслугою сильного сценарію.
Стрічка “Шлях до злочину” цікаво поєднує жанри. Кримінальна складова працює добре саме через неоднозначність персонажів. Майк у виконанні Кріса Гемсворта виглядає майже сучасним Робіном Гудом, який турбується про звичайних охоронців під час пограбування. Але водночас залишається злочинцем. Це нагадує стрічку минулого року “Грабіжник за покликанням”, де герой Ченнінга Татума грабуючи МакДаки вчиняв схожим чином. Якщо не бачили, рекомендую.
Лу, якого зіграв Марк Руффало — поліцейський, загнаний життям у глухий кут і який бачить у цій справі шанс довести щось і собі, і оточенню. Третю сторону конфлікту формує героїня Геллі Беррі. Це жінка, що роками змушена доводити свою професійність у середовищі, де її постійно недооцінюють. Тому найцікавіше у фільмі чекати моменту, коли ці троє остаточно втратять контроль над ситуацією, або ж навпаки, почнуть грати вже за власними правилами.
Картина зачіпає серйозні соціальні теми. Окрім проблеми сексизму на прикладі персонажки Геллі Беррі, фільм нагадує просту, але важливу річ: навіть якщо злочин здійснюється з благими намірами, наслідки все одно доведеться комусь оплачувати. І режисер досить переконливо демонструє цю думку через розвиток персонажів.
Втім, без недоліків не обійшлося. Другорядні персонажі виглядають слабко прописаними і часто нагадують лише декорації для головних героїв. Особливо прикро це виглядає, враховуючи участь талановитого Баррі Кеогана, потенціал якого використано мінімально. Також фільм помітно просідає приблизно на середині через сюжетні самоповтори. Нам показують те, що ми вже бачили раніше і знаємо про цих героїв, просто дещо в інших інтерпретаціях.
Акторська гра є однією з головних сильних сторін стрічки. Особливо вирізняється дует Руффало і Гемсворта, який глядачі добре пам’ятають за “Тор: Рагнарок”. Їхня екранна хімія нікуди не зникла. Гемсворт відійшов від образу супергероя і показав більш приземленого, морально складного персонажа. Геллі Беррі традиційно уважна до деталей і додає історії емоційної глибини. Але усіх знову переграв Марк Руффало. Його герой виглядає настільки реалістичним, що іноді здається, ніби перед глядачем документальна історія і ця людина цілком реальна!
Технічна складова фільму теж заслуговує похвали. Екшену тут небагато, але він поставлений якісно. Погоні та переслідування виглядають видовищно, операторська робота підкреслює атмосферу напруги, а музика вдало підсилює емоційні сцени. Лейтон майстерно працює з саспенсом, інколи перетворюючи кримінальну драму на майже повноцінний трилер.
Контент сайту призначений для осіб віком від 21 року. Переглядаючи матеріали, ви підтверджуєте свою відповідність віковим обмеженням.
Cуб'єкт у сфері онлайн-медіа; ідентифікатор медіа - R40-06029.
