Рецензія на фільм “Спалах” / Outbreak

Не встигли ми відійти від кривавих постапокаліптичних пристрастей у “28 років по тому: Кістяний храм”, як на екранах знову миготять кровожерливі почвари у невпинних спробах когось прикінчити — з 22 січня в українських кінотеатрах розпочалися покази драматичного зомбі-горору “Спалах”. Амбіції та ресурси місцевих кіноробів існують буквально в іншому всесвіті та незрівнянно скромніші за починання Нії ДаКости та Алекса Ґарленда. То що ж вийшло у режисера-дебютанта Джеффа Вулфа — розповідаємо в огляді нижче.

“Спалах” / Outbreak

Жанр зомбі-горор, драма
Режисер Джефф Вулф
У ролях Біллі Берк, Алішія Окс, Тейлор Гендлі, Джессіка Френсіс Дьюкс, Рауль Макс Трухільйо, Дені Оліверос, Кілр Коффман
Прем’єра кінотеатри
Рік випуску 2026
Сайт IMDb

Серед залитих яскравим каліфорнійським сонечком лісів державного парку Mourning Rock місцевий рейнджер Ніл Морріс оплакує зникнення свого сина-підлітка Бена разом з дружиною Еббі. Та бореться з горем пігулками, запитими міцним алкоголем. На роботі Ніл та його колеги приймають виклик щодо скаженої собаки, коли й стало зрозуміло, що він наразі не спроможний виконувати свої робочі обов’язки. Тому покусаний псом бос відправляє бідолаху у відпустку.

Наступного ранку розбитий тугою чоловік відправляється на місцеве озеро та вже було наважується на самогубство, благо, пістолет завжди при ньому. Однак у найвідповідальніший момент він помічає потопаючу жінку і кидається на допомогу. Витягнувши нещасну на берег, він бачить, що врятував не людину, а зараженого невідомим вірусом зомбі. І поки у нього магічним чином стрімко активується втрачений інстинкт самозбереження, світ навколо, схоже, починає впевнено котитися у прірву.

Все у “Спалаху” кричить про обмеженість ресурсів — бюджет стрічки творці нашкребли звідки змогли, і він не перевищив й мільйона доларів, що за голлівудськими мірками — сміховинні гроші. Для порівняння, на “28 днів по тому” Денні Бойл витратив у 2002 році $8 млн, “Земля мертвих” обійшлася Джорджу Ромеро у 2005-му в $15 млн, а роком раніше Зак Снайдер мав у своєму розпорядженні аж $26 млн, коли дебютував у повнометражному кіно з рімейком ромерівського “Світанку мерців”.

Тому абсолютно закономірно і прогнозовано, що дублер і каскадер, триразовий номінант премії “Еммі” за найкращу постановку трюків в різних проєктах, а нині дебютант у режисерській справі Джефф Вулф робить ставку не на видовищний зомбі-екшн. І вже точно не мітить на історію апокаліптичних масштабів. Натомість він задовольняється скромною драмою про невгамовний біль втрати, якому неможливо дати раду.

Біда не у скромних можливостях — грим ходячих мерців виглядає на диво пристойно. Проблема в тому, що тутешня драма ніскілечки не торкає, настільки прісною і беземоційною вона вийшла. Зокрема, подружжя у виконанні Біллі Берка (його ви могли бачити у вампірській сазі “Сутінки” (2008-2012) або науково-фантастичному шоу Еріка Кріпке “Революція” (2012-2014)) та Алішії Окс не викликає жодної емпатії — подумаєш, якісь рандомні й нецікаві нам люди перманентно страждають у кадрі.

Не стає краще й тоді, коли з озера буквально виринає перший зомбі — надалі виробничих потужностей вистачить лише на десяток повсталих з мертвих кадаврів, що спорадично з’являються у кадрі і стрімко звідти зникають. При цьому вони не рвуться, як зазвичай, одразу вкусити, а чомусь схиляються до того, щоб придушити свою жертву (і цьому є логічне пояснення), а деякі з них володіють химерною пластикою тіла. Принаймні тут творці змогли випендритися, найнявши статистів з видатною гнучкістю танцюристів — треба ж наділити класичних мертвяків хоч якоюсь особливістю.

Практично усі пригоди головних героїв зводяться до безцільного метання на позашляховику серед байдужих лісів, спостерігати за чим — вкрай сумнівне задоволення. Неозброєним оком помітно, що Вулф страшенно покладається на фінальний твіст, мовляв, ось тобі, глядачу, справжнє одкровення. Дивуйся, захоплюйся, аплодуй. Але ж, оце так заковика, диво-фінт читався, зокрема й через манеру фільмування (щоб уникнути спойлерів, не будемо конкретизувати), ще задовго до того, як перед нами відкриється доленосна правда.

Стрічка Вулфа і близько не поряд з кінематографічною лігою, де знаходиться вищезгаданий “Храм кісток”, чи хоча б до біса прямолінійний “Примат” та неоднозначний “Інший”, у якому також знайшлося місце для раптового повороту. Хіба що “Сайлент Гілл: Повернення”, схоже, плюс-мінус з тієї ж опери. Напевно, ви б і не почули ніколи про цей фільм, якби ми про нього не написали. Воістину вміє дивувати нинішній український прокат.