Новий фільм про Брюса Спрінгстіна, не байопік у звичному сенсі, а швидше спроба зазирнути туди, куди зазвичай не пускають, у тишу між піснями. “Спрінгстін: Врятуй мене від невідомого” показує не шлях до слави, а те, що буває після. Це спокійна, відверта історія про пошук життєвої рівноваги. В цій рецензії розповідаємо чи вартий він того, щоб йти в кінотеатри.
Жанр біографічна драма
Режисер Скотт Купер
У ролях Джеремі Аллен Вайт, Джеремі Стронг, Одеса Янг, та ін.
Прем’єра 23 жовтня 2025 року, кінотеатри
Події картини розгортаються на початку 80-х. Брюс Спрінгстін повертається додому після довгих турів і замикається у власному світі. Він записує пісні для майбутнього альбому “Nebraska” на простий магнітофон, паралельно борючись із депресією, дитячими спогадами та складними стосунками з батьком. Фільм знятий за книгою Воррена Зейнса “Deliver Me from Nowhere”, тією самою, де автор описував, як народжувався найособистіший альбом Спрінгстіна.
Коли в Голлівуді беруться за історії культових музикантів, це майже завжди спроба зліпити глянцевий міф. Але “Спрінгстін: врятуй мене від невідомого” іде зовсім іншим шляхом. Тут немає блиску сценічного світла, натовпу фанатів і пафосних фіналів. Є тиша, темрява, і сам Брюс Спрінгстін, який намагається зрозуміти, як жити далі, коли ти вже все досяг і все одно відчуваєш порожнечу. Це фільм не про тріумф, це про внутрішній колапс і про спробу врятувати себе від самого себе. І саме тому він чіпляє набагато сильніше, ніж більшість біографічних стрічок останніх років.
У центрі історії той період, коли Спрінгстін переживає депресію, шукає нове звучання і пише пісні, які згодом стануть частиною його найінтимнішого альбому “Nebraska”. Але це не просто процес створення платівки, а боротьба людини з власними демонами, з травмами дитинства, з тінню батька, яка досі переслідує його.
Тут навіть не йдеться про музику як про мету, вона радше засіб вижити, не з’їхати з глузду, коли навколо наче все є, але в душі — темрява. І режисер дуже точно ловить цей стан: камера не поспішає, сцени довгі, в них можна майже відчути запах порожньої кімнати, де лунає гітара і голос, що ледь тримається.
Глядач, який очікує динамічності, гучних концертів чи бодай якоїсь розкрученості, напевно здивується. Фільм цілком відмовляється від видовищності, і замість цього занурює нас у самотність артиста. Сцени, де Спрінгстін просто сидить біля мікрофона, часто говорять більше, ніж будь що інше. Це сповідь, вона чесна, хвороблива, глибока. В якийсь момент навіть здається, що він співає не для слухача, а щоб довести собі, що ще живий.
Режисер (очевидно, великий фанат і тонкий психолог) майстерно балансує між реальністю й внутрішніми спогадами героя. Минуле тут не просто для стандартних флешбеків, воно частина живої історії: фрагменти дитинства, уривки розмов, сцени з батьком, усе зібрано з болем і точністю. Але їх небагато, і, можливо, це один із небагатьох мінусів фільму. Хочеться більше глибини саме у цих взаєминах, бо вони пояснюють, чому дорослий Брюс так довго не може прийняти самого себе.
Джеремі Аллен Вайт — абсолютне відкриття в цій ролі. Він виходить далеко за межі звичного телевізійного формату й дає справжній кінематографічний вибух емоцій. Його Спрінгстін, не легенда і не ікона, а жива, вразлива, майже крихка людина, яка ховає біль під зморшками. Він не грає “в депресію”, він живе в ній. І в цьому величезна сила його роботи. Кожен погляд, кожен ковток повітря, то маленька спроба не потонути у власних думках. Якщо цього року Академія не дасть йому бодай номінацію, то можна сміливо сказати, що Голлівуд нічого не розуміє у справжній акторській грі.
Також хочеться сказати й Джеремі Стронга. Коли бачиш цього актора, відразу розумієш, що свою роботу він виконає шикарно. Тут як раз так, наче і нічого особливого, але все одно рівень акторської гри високий.
Музика окрема тема. Хоча великих концертних сцен майже немає, музика звучить майже постійно. Пісні Спрінгстіна лунають ненав’язливо, але так щільно вплітаються у настрій, що здається, вони не просто акомпанемент, а продовження діалогу героя з самим собою. Це не хітові композиції, які крутять на радіо, а саме ті, що народжувалися з болю.
Технічно стрічка зроблена бездоганно. Операторська робота витончена, з легким зерном, що додає відчуття присутності. Камера рухається повільно, як сам герой, ніби боячись порушити його крихкий баланс. Освітлення приглушене, місцями майже камерне, але від цього фільм виглядає ще щирішим. Саундтрек збалансований, кожен звук на своєму місці, як і має бути у фільмі про музику. Декорації і костюми передають атмосферу 80-х з неймовірною точністю: старі пікапи, заяложені джинси, стиль героїв, усе працює на відчуття автентики.
Сценарій, можливо, не здивує структурою, історія подається лінійно, але дуже тонко прописані діалоги. У них немає зайвих слів: кожна репліка як рядок із пісні, проста, але влучна. І саме ця стриманість робить фільм настільки емоційним.
І все ж не можна не згадати про темп. Він повільний, часом навіть занадто. Є сцени, де здається, що історія стоїть на місці, але це частина замислу, відчути той самий стан застою, коли день тягнеться вічність, а думки крутяться по колу. Фільм дає час прожити кожну емоцію, навіть якщо це не завжди легко. Але саме за це його й варто цінувати: він не намагається розважити, він про інші, більш важливі речі.
Контент сайту призначений для осіб віком від 21 року. Переглядаючи матеріали, ви підтверджуєте свою відповідність віковим обмеженням.
Cуб'єкт у сфері онлайн-медіа; ідентифікатор медіа - R40-06029.
