Молодіжні горори-слешери – популярний жанр сучасного кіно. Все завдяки універсальності формули, яку можна підлаштовувати та видозмінювати будь-яким чином, а також цільовій аудиторії, яка приблизно така ж молода, як і головні герої подібних фільмів. При цьому фундаментально кінострічки мало відрізняються між собою. «Тіло, тіло, тіло» теж здається стандартним слешером про вбивства молодих, багатих і не дуже соціально грамотних людей. Яким фільм вийшов насправді – читайте у рецензії нижче.
Жанр трилер
Режисер Халіна Рейн
У ролях Амандла Стенберг, Марія Бакалова, Лі Пейс, Піт Девідсон, Рейчел Сеннотт
Прем’єра кінотеатри
Рік випуску 2022
Сайт IMDb
Звичайна дівчина Бі (Марія Бакалова) із бідної родини зустрічається з багатою Софі (Амандла Стенберг). Остання запрошує партнерку на тусовку в особняку сімейства її друга дитинства — Девіда (Піт Девідсон). Там практично всі з багатими та успішними зв’язками, тому Бі почувається ніяково. Але алкоголь та наркотики миттєво роблять дівчину в новій компанії своєю.
Швидко з’ясовується, що практично між усіма присутніми є якісь конфлікти та недомовленості. Ситуація різко загострюється, коли під час гри в «Тіло, тіло, тіло» (своєрідний, але досить простий аналог «Мафії») починаються справжні вбивства. І тепер героям треба зрозуміти, хто ж убивця — і чи є він серед присутніх взагалі.
Фільм чудово розуміє, на яку аудиторію він орієнтований. Саме тому починається він із близьких та тривалих планів поцілунків головних героїнь, а потім переходить до нестримної тусовки людей, не особливо обтяжених важкими життєвими обставинами. «Не особливо», тому що вони у персонажів все-таки є. І свою важливу роль у фільмі відіграють.
«Тіло, тіло, тіло» немов градієнт переходить від типового зображення життя багатої молоді в стилі Netflix до напруженого трилера, де кожне слово має значення і має вагу. Це приємно дивує, адже зазвичай слешери не надто заморочуються складним переплетенням стосунків своїх героїв. Адже головне у жанрі — це смакування вбивств та всього, що з ними пов’язано.
У «Тіло, тіло, тіло» вбивства відходять чи не на третій план. Вони виступають лише як своєрідні сюжетні переходи від акта до акту. По суті, весь фільм будується на діалогах.
А вони тут і написані, і поставлені просто чудово. Навіть дивно, що для режисерки Халіни Рейн це перша повнометражна робота англійською мовою. У кожну розмову тут щиро віриш, приблизно так і говорять зараз багато хто довкола.
Авторам фільму вдалося знайти ідеальний баланс між загальним саспенсом та стилістикою зумерів. Герої у фільмі знімають тіктоки, обговорюють подкасти і вкрай турбуються своїм емоційним здоров’ям. Та ж гра «Тіло, тіло, тіло», з якою почалися всі неприємності в історії, вкрай сильно нагадує популярну відеогру Among Us. Яка сама по собі, до речі, списана з «Вервольфа», про що не забув згадати найстаріший герой у фільмі.
І все це не викликає відторгнення, не схоже на натужну та безглузду спробу «бути в тренді». Адже кожен елемент тут акуратно вплетений у розповідь. Якщо на щось звертають вашу увагу, воно обов’язково ще якось вплине на сюжет. Причому часом досить несподіваними методами. Через це інтерес до перегляду постійно зростає, навіть якщо ви терпіти не можете «зумерську» естетику.
Кожен герой примудряється показати себе особистістю за досить скромний хронометраж о півтори години. Хоча один виняток є — це Піт Девідсон, на якого на якомусь емоційному, майже інстинктивному рівні неприємно дивитись у серйозному амплуа. Усю решту акторського складу при цьому можна лише похвалити. Мало який слешер здатний зобразити кожного свого героя індивідуальністю, а не просто майбутнім трупом. Тож тут «Тіло, тіло, тіло» теж отримує плюс.
Навіть дещо дивно, що кіно вийшло настільки гарним у всіх своїх подробицях, включаючи зовсім фонові дрібниці. У ньому можна побачити величезну роботу всієї знімальної команди, яка вкрай серйозно поставилася і до обраної тематики, і до подачі історії. Єдине, що фільм чомусь намагається виставляти себе ще й хорором. Але це в нього не виходить зовсім ніяк.
Приємним бонусом для деяких стане саундтрек від композитора Disasterpeace. Він пише чи не найкращий у музичній індустрії чіптюн та ембієнт, що помітно щонайменш по його роботі над Hyper Light Drifter та It Follows. Тому «Тіло, тіло, тіло» у плані музики теж звучить чудово.
Ключова унікальна відмінність «Тіло, тіло, тіло» вже зустрічалося раніше. Конкретно — у фільмі «Такер і Дейл проти зла». Але останній вийшов у 2010 році та більше фокусувався на комедійних методах. «Тіло, тіло, тіло» примудряється залишатися серйозним, вміло граючи на контрастах із розпусним способом життя своїх героїв.
Ах так, «правило Android/iOS» у фільмі зчитується особливо яскраво, тому що герої постійно ходять зі смартфонами в руках. Як відомо, Apple не дозволяє відверто поганим персонажам фільмів користуватися своєю продукцією. І цей прийом у «Тіло, тіло, тіло» легко допоможе вам визначити, хто тут зліший за всіх інших.
