Новий фільм “Вічність” пропонує простір, де люди не караються за свої вчинки, а отримують час переосмислити їх, і саме в цьому тут основна інтрига. І хоча трейлер обіцяв складні емоційні ставки та сміливий погляд на загробне життя, результат виявився значно м’якшим, навіть комфортним, що може сподобатись частині авдиторії, але навряд чи здивує тих, хто очікував від стрічки більшої драматичної ваги. Деталі розповідаємо в нашій рецензії.
Жанр мелодрама, комедія, фантастика
Режисер Девід Фрейм
У ролях Майлз Теллер, Елізабет Олсен, Каллум Тернер та ін.
Прем’єра 4 грудня 2025 року, кінотеатри
“Вічність” розповідає про світ після смерті, оформлений як простір, де люди продовжують свій шлях, намагаючись відповісти на питання, які не встигли вирішити раніше. Головна героїня, опинившись у цьому дивному місці, стикається зі складним вибором між двома чоловіками, яким вона колись була важлива, і які тепер хочуть провести з нею свою вічність.
На папері “Вічність” виходить драмою з глибоким потенціалом, де є троє дорослих людей, кожен із власними шрамами, життєвими помилками, пережитим, і неможливим вибором, що залежить не тільки від почуттів, а й від розуміння того, ким ти був і ким хочеш бути.
Але фільм доволі швидко рухається в сторону звичної мелодрами про любовний трикутник, де логіка, психологія та реалістичність відступають перед потребою знову і знову розгойдувати емоції за знайомою схемою: двоє закоханих чоловіків, одна жінка, і затяжні коливання між ними, які більше нагадують підліткову драму, ніж історію дорослих людей.
Найприкріше те, що концепція загробного життя справді цікава. Вона свіжа, і в ній є простір для майже будь-якого наративу — драматичного, трагікомічного, філософського та сатиричного. Відчувалося, ніби автори хочуть заговорити про ціну вибору, про помилки, про другий шанс, про те, що смерть не звільняє від відповідальності, а лише переосмислює її.
Але все це залишається в теоретичній площині, бо історія рухається не до осмисленого фіналу, а до передбачуваного завершення романтичної лінії, де героїня нарешті обирає того, кого від початку і повинна була обрати. І це не викликає катарсису, не дарує відчуття завершеності, а лише роздратування: навіщо було витрачати дві години, якщо результат очевидний з першої третини фільму, і чому герої, які прожили ціле життя, мислять і поводяться так, ніби вперше зіткнулися з відчуттям відповідальності?
Коли історія відходить від трикутника і дає персонажам бути собою, тоді вони стають живими, милими і навіть смішними. Діалоги можуть бути теплими та природними, персонажі іноді викликають симпатію, і є моменти, де ця історія наче зупиняє час і просто дозволяє тобі посміхнутись. Найбільше це стосується персонажа Ларрі, якого хочеться підтримати, бо він не заплутаний у безглуздих коливаннях, не тікає від себе, а просто намагається жити своє життя далі зі своєю дружиною, яку кохає.
Але щоразу, коли сюжет повертається до головної лінії, усе сповільнюється, губить ритм і драматичний сенс, стає повторюваним, ніби фільм циклічно повертається до однієї й тієї самої сцени з трохи іншими репліками.
Актори витягують те, що можуть. Насамперед це робить Майлз Теллер, який вкотре доводить, що кожна його роль інша. Важко повірити, що ще у лютому цього ж року, він мочив і розкидав зомбаків на дні небезпечної ущелини. Він майже завжди знаходить новий ритм, новий тембр і нову пластику для своїх героїв і це точно рідкісний талант. Його партнер, Калум Тернер, навпаки, залишається впізнаваним, адже він хороший, безперечно, але він кожного разу грає варіацію на тему “Калум Тернер”. І цей фільм не стає винятком.
Елізабет Олсен, яка останні роки звикла працювати з матеріалом складнішим, ніж цей, тут виглядає розгублено. Наче не у своїй тарілці, ніби фільм задумувався як драмеді з емоційною глибиною, але перетворився на легкий ромком, і акторка не встигла адаптуватися.
Візуально стрічка теж відчувається розбалансованою. У моменти, де емоція вимагає краси, вона є: яскраві кольори, акуратна операторська робота, кадри, що справді працюють. Але коли ми потрапляємо до простору, де відбувається більшість ключових сцен (а це майже весь фільм), все блякне і втрачає виразність. Можна було б списати це на обрану концепцію, але фільм не має такої ідеї. Навпаки, всередині цього світу людям весело, безтурботно, вони не покарані й не позбавлені барв. Тому візуальна порожнеча виглядає не задумом, а недоробкою, і це відчутно знижує емоційний ефект.
Зрештою, “Вічність” могла бути гарною історією про складність вибору, про те, як важко приймати рішення, коли ти вже прожив одне життя і знаєш, скільки воно вартує. Вона могла бути драмою про пам’ять, про втрату і другий шанс. Але фільм не ризикує, не копає і не занурюється, тому що перетворюється на легку мелодраму, яка намагається сподобатися, а не зачепити глядача. І тому, навіть з усіма своїми милими моментами, він залишає після себе більше запитань, ніж емоцій, а головне з них звучить так: “Навіщо?”
Контент сайту призначений для осіб віком від 21 року. Переглядаючи матеріали, ви підтверджуєте свою відповідність віковим обмеженням.
Cуб'єкт у сфері онлайн-медіа; ідентифікатор медіа - R40-06029.