16 травня до кінотеатрів нарешті добирається драма Валентина Васяновича «Відблиск». Вона стала першою за останні три десятиліття українською стрічкою, що отримала право позмагатися за головну нагороду Венеційського кінофестивалю. У рецензії нижче розбираємось, що спільного та відмінного між «Відблиском» та попередньою роботою режисера «Атлантида», а також чому цей фільм не підпадає під стандартні рамки рекомендаційного характеру будь-яких рецензій.
Жанр драма
Режисер Валентин Васянович
У ролях Роман Луцький, Ніка Мислицька, Надія Левченко, Андрій Римарук, Ігор Шульга, Олександр Данилюк
Прем’єра кінотеатри
Рік випуску 2021
Сайт IMDb
2014 рік. Початок російської збройної агресії проти України. Хірург Сергій потрапляє на святкування дня народження своєї доньки Поліни, де зустрічає колишню дружину Ольгу та її теперішнього чоловіка Андрія. Останній щойно повернувся з зони АТО, але не планує насолоджуватись спокійним мирним життям і сповіщає, що скоро знову відправиться на фронт. З його слів Сергій розуміє, що ситуація там надзвичайно важка.
Трохи згодом він також долучається до Збройних сил України на Донбасі як військовий медик, але під час перевезення пораненого натрапляє на ворожий блокпост та стає полоненим російської армії. Там Сергію доводиться зіштовхнутися з жахом тортур над українськими вояками та виявляти під час допитів, чи вони ще живі. Коли ж доля надасть чоловіку шанс повернутися до колишнього життя, він усвідомить, що воно апріорі неможливе.
«Відблиск» мимоволі кортить порівняти з попередньою стрічкою Васяновича «Атлантидою», яка за формою і настроєм виконана у тому ж відсторонено-депресивному стилі. Картина отримала показ на Венеційському кінофестивалі та перемогла у програмі «Горизонти». Головну роль там виконав ветеран війни на Донбасі Андрій Римарук, котрий з’явився й у «Відблиску».
Таким чином обидві стрічки перегукуються між собою та становлять своєрідну дилогію на тему російсько-української війни, де одна розповідає про початок цього конфлікту, а інша переносить у 2025 рік, коли бойові дії вже завершено. Втім, і це визнав сам Васянович, в «Атлантиді» існує помітно більше простору для надії.
Дійсно, «Відблиск» вельми далекий від будь-яких натяків на оптимізм і дивитися його надзвичайно боляче і важко. Це суворе та безкомпромісне авторське кіно, яке, разом з тим, не перетворюється на маніпулятивний пропагандистський інструмент. Українському глядачу, на відміну від російського, не потрібно доводити who is who — всім і так усе зрозуміло. Наративи «Відблиска» глибші, а виразні засоби Васяновича — складніші, ніж у типовому жанровому кіно чи тим більше пропаганді.
Якщо вам цікава історія створення проєкту, думки режисера щодо пропагандистського кіно як такого, а також стану речей в українському кінематографі під час війни, пропоную переглянути його інтерв’ю телеканалу «Суспільне Новини», яке відбулося восени 2022 року, коли фільм було представлено на «Київському тижні критики»:
Перегляд «Відблиску» — досвід не лише болісний, але й вражаючий. Дивитися кіно важко не тільки тому, що в ньому показують, а і з огляду на те, як це роблять. Фільм наслідує кіномову «Атлантиди»: тут Васянович знову демонструє майже тотальну відстороненість, але, і це парадокс, не в останню чергу завдяки їй головний герой заслуговує на глядацький відгук. Чимала заслуга у цьому і Романа Луцького, якого ви могли бачити у «Сторожовій заставі».
У монотонності довгих статичних кадрів з яскраво вираженим композиційним центруванням завжди щось відбувається. У цій суцільній статиці кипить постійна динаміка.
Досягається вона в основному завдяки глибинним мізансценам. Вже у першій же сцені на передньому плані персонажі ведуть діалог, а на задньому дівчинка Поліна забавляється на символічному пейнтбольному майданчику. Відтак ледь не кожна сцена тут — міністорія, з власною драматургією та кульмінацією. І суттєва їхня кількість певним чином римується. Саме це змушує прикипіти до екрана, причому навіть в ті моменти, коли перегляд стає сильно дискомфортним.
Власне, з алегоричністю у Васяновича теж все в порядку. Страшна ситуація, пов’язана зі смертю особливого побратима; відповідно, глибоко травмований Сергій; голуб, що вдарився у вікно квартири й розбився насмерть та його символічний похорон — усе взаємопов’язане. Приречена пташка залишила кляту позначку на склі, і вивести її, тобто позбутися душевної рани — так просто не вийде. Тільки з часом рясний дощ вимиє слід, як і сльози, можливо, залікують скалічену душу.
Формально картину можна розділити на два відрізки: перебування у полоні та подальше пристосування героя до нормального життя, коли він намагається бути батьком для своєї дитини.
У першому випадку глядачу доведеться стати свідком невимовно болісної сцени, яку можна трактувати по-різному (про що наголошував Васянович у вищезгаданому інтерв’ю). У другому — назовні виривається тема пережитого досвіду, коли людина, що побувала у пеклі російського полону, не може поділитися найпотаємнішим навіть з найближчими, боячись засуджень і неготовності зрозуміти. Не зайвими виглядають і роздуми на кшталт «чи існує життя після смерті?», що, звісно ж, стосується фактора ПТСР і сьогодні актуально як ніколи.
Песимістична, тягуча оповідь «Відблиску» підкріплюється суцільно бляклими, сірими та сумними, ледь не апокаліптичними пейзажами і локаціями.
Як-от, наприклад, обідраний гараж з російською вантажівкою з написом «гуманитарная помощь», у якій розташований мобільний крематорій. Чи коли за вікном, на перший погляд, комфортабельної квартири головного героя відбувається постійна негода. А про якийсь музичний супровід тут годі й мріяти. Усе це працює на відповідну атмосферу та характеристику катастрофічного внутрішнього стану героя.
«Відблиск» належить до тієї категорії кіно, яке не дивишся як щось сюжетне, а скоріше проживаєш, рефлексуєш разом з персонажем. Якісь оцінки щодо такого твору будуть недоречні, як і рекомендації (чи не рекомендації) глядачам з огляду на те, що фільм може вплинути й на без того розхитану психіку кожного з нас. Але заперечувати той факт, що це вартісне і до болю актуальне авторське кіно — немає жодного сенсу.