9 листопада в кінотеатрах стартував показ кримінального трилера «Звук свободи», сюжет якого заснований на реальних подіях та розповідає про місію з рятування дітей від секс-торговців. У рецензії нижче розбираємось, чому, не дивлячись на очевидні недоліки, цей фільм все одно варто подивитися.
Жанр кримінальний трилер
Режисер Алехандро Гомез Монтеверде
У ролях Джеймс Кевізел, Білл Кемп, Едуардо Верастегі, Міра Сорвіно, Курт Фуллер
Прем’єра кінотеатри
Рік випуску 2023
Сайт IMDb
Десь у Тегусігальпі (столиця Гондурасу) приваблива жіночка у красивій сукні навідується до Роберто Агілара, щоб зробити йому та його дітям, 8-річному хлопчику Мігелю та 11-річній дівчинці Росіо, цікаву пропозицію. Вона пропонує дітлахам податися у шоубізнес, де на них чекатиме яскрава кар’єра моделей.
Звісно, скромні жителі країни третього світу погоджуються на такі багатообіцяльні перспективи, і от уже схвильований батько відводить дітлахів на пробну фотосесію. Але коли чоловік повертається, щоб забрати сина і доньку, то не виявляє ані фотографів, ані усміхненої дівчини, ані власних дітей.
Тим часом суворий спецагент міністерства внутрішньої безпеки Тім Баллард бореться зі збоченцями, що займаються розповсюдженням дитячої порнографії, і заарештовує одного з таких любителів екзотичного контенту. Згодом він виходить на справжніх торговців дітьми, але розуміє, що основне зло знаходиться поза межами США. Та навіть це не стримує рішучість багатодітного батька дістатися до ватажків злочинної організації та покласти край їхній мерзенній діяльності.
Перш ніж зайнятися власне характеристикою стрічки, треба сказати, що «Звук свободи» має багату передісторію та обріс потужними навколофільмовими контекстами.
Знімання завершились ще у 2018 році, а дистрибуцією мала займатись компанія 20th Century Fox. Останню поглинула Disney, після чого проєкт відправився на полицю. Щоб його реліз все-таки відбувся, продюсер Едуардо Верастегі змушений був викупити права на фільм та зайнятися пошуками нового дистриб’ютора. Ним стала Angel Studios, що у своєму контенті пропагує консервативні цінності.
Коли скромний (бюджет усього лиш $14,5 млн) «Звук свободи» вийшов на екрани, то відразу завоював глядацьку прихильність. Його північноамериканські збори перевищили аналогічний показник таких літніх блокбастерів, як «Індіана Джонс і реліквія долі» та «Місія неможлива: Розплата. Частина перша». Це був тріумф.
Однак журналісти не були настільки щедрими. Провідні американські видання нерідко критикували фільм та піддавали сумніву його художню цінність, не кажучи вже про те, що показані у ньому події — явно прикрашені. При цьому суцільно героїзований Баллард був звинувачений в сексуальних домаганнях, а вихід стрічки супроводжувався закидами про її зв’язки з рухом QAnon. На додаток картину підтримали Дональд Трамп та Ілон Маск — персонажі, м’яко кажучи, неоднозначні.
Здавалось би, це той випадок, коли навколофільмові моменти виявляються цікавішими за сам фільм, та «Звук свободи» важко назвати не цікавим. Навіть не дивлячись на те, що він виконаний максимально просто, розділяє світ суто на біле та чорне і не готовий запропонувати глядачу бодай трохи видовищного екшену.
Сила цього кримінального трилера не в спроможності надати якусь драматичну глибину персонажам чи захопити черговим мордобоєм. Вона полягає у можливості викликати справжню емоцію та звернути увагу на кричущу проблему цього скаліченого, остаточно зіпсованого світу.
Оповідь розгортається повільно, та не скажеш, що це якось псує перегляд. Головний герой вже з самого початку дає зрозуміти, що віддає перевагу добре обдуманим і спланованим діям над умінням вправно розмахувати кулаками.
Стиль «Звуку свободи» постійно балансує на межі сюжету про супергеройський подвиг, протистояння десь із «Рембо» та неспішної фестивальщини, але по своїй суті не є чимось з вищевказаного. Все тут спрямоване на те, щоб викликати щиру емоцію, а не розважити, як це роблять ті ж супергеройські блокбастери. Напевно, саме такого кіно сьогодні нам не вистачає.
Просте зображення персонажів теж йде на користь: не може бути чогось хорошого в мерзенних педофілах чи торговцях дітьми, як і не хочеться сумніватися у навмисне ідеалізованому протагоністі. Відтак глядачу дуже легко розібратися, за кого вболівати, і якщо таке бажання виникне (а воно не може не виникнути), це буде корисне проведення часу біля екрана.
Хорошу роботу провела і команда акторів. Джеймс Кевізел зазначав, що за важливістю це друга роль в його кар’єрі після участі у «Страстях Христових» Мела Гібсона. Актор дуже впевнено зіграв небайдужого до чужого горя героя, а його сповнені співчуття очі, показані великим планом, обнадіювали впродовж усього хронометражу. Хорошу партію видав і Білл Кемп з постійною сигарою в зубах. Міра Сорвіно обмежилась парою стандартних реплік, але змусила згадати про фільми «Живий товар» (2005) та «Невинність на продаж» (2012).
Не варто забувати й про роботу акторів-дітей. Особливо запам’яталася Крістал Апарісіо, що зіграла Росіо. Під час перегляду дівчинка здається саме тим персонажем, який найбільше у світі заслуговує на порятунок.
«Звук свободи» — просте за задумом і виконанням кіно, і воно в якомусь сенсі маніпулятивне. Але такі нібито негативні фактори зовсім не здаються чимось злочинним. Це саме той фільм, що прямолінійно сповіщає про фундаментальні цінності та добро. Тож він націлений не на розбори від високолобих критиків, а на звичайних живих людей, які ще не розучилися співчувати навколишнім.