У другій половині жовтня на Amazon Prime Video стартував науково-фантастичний серіал «Периферійні пристрої», заснований на однойменному романі Вільяма Ґібсона. Шоуранером проєкту виступив Скотт Сміт, а продюсерами творці «Світу Дикого Заходу» Джонатан Нолан та Ліза Джой. У цій рецензії розповідаємо, чи вдалося авторам адекватно перенести на екран цей доволі непростий матеріал.
Жанр наукова фантастика
Режисери Вінченцо Наталі, Олрік Райлі
У ролях Хлоя Грейс Морец, Гері Карр, Джек Рейнор, Елай Горі, Шарлотта Райлі
Прем’єра Amazon Prime Video
Рік випуску 2022
Сайт IMDb
2032 рік. Молода дівчина Флінн Фішер живе в невеличкому, богом забутому американському містечку, разом зі своїм братом Бертоном та важко хворою матір’ю. Вона працює в установі, яка займається друкуванням на 3D-принтерах, а також допомагає Бертону тестувати VR-ігри, щоб заробити на дорогущі ліки для мами.
Одного разу якась колумбійська контора надсилає Фішерам незвичайну гарнітуру, за допомогою якої можна потрапити в надреалістичний віртуальний світ. За тестування цієї цяцьки замовники пропонують купу грошей, тому брат і сестра занурюються у справу з головою.
У віртуальному вимірі Флінн виконує дивні завдання та зустрічає нібито свого куратора — жінку на ім’я Аеліта. Та згодом, після смерті у грі, головна героїня починає отримувати загрозливі повідомлення від незнайомця про те, що тепер вона знаходиться у смертельній небезпеці. Дівчина певний час намагається ігнорувати цей невдалий пранк, аж допоки на порозі її дому не з’являється озброєний до зубів загін найманців.
Не дивлячись на свій вагомий літературний доробок та вплив, особливо як письменника-фантаста, а також неофіційний титул засновника кіберпанка, твори Ґібсона екранізували всього лише декілька разів, ще в 90-х. До того ж «Джонні-Мнемонік» та «Готель „Нова троянда“» були адаптаціями оповідань. А от саме романам до цього часу не судилося перенестися на кіноекран, хоча спроб було чимало. Та, нарешті, у 2018 році, через 4 роки після виходу книги The Peripheral, Джонатан Нолан та Ліза Джой анонсували розробку серіальної екранізації.
Вже з пілотного епізоду відчувається шанобливе ставлення авторів до першоджерела. Помітно, що вони намагалися передати дух оригіналу, хоча й змушені були змінити деякі моменти. Наприклад, у літературному творі Бертон мав нагальні справи й саме тому попросив Флінн тимчасово замінити його в грі. У серіалі ж залученість дівчини пояснюється тим, що вона просто набагато крутіший геймер, ніж її брат. Крім того, головним героям доведеться розслідувати не вбивство Аеліти, а її зникнення, і це дещо змінює суть самого розслідування.
Втім, переважна більшість вимушених чи навіть навмисних змін та спрощень не виглядають недоречно. Адже сюжет захоплює вже з самого початку й не відпускає до умовної розв’язки. Умовна вона через те, що фінальний епізод не виявляється власне фіналом. До того ж другий сезон вже знаходиться у розробці.
«Периферійні пристрої» виглядає якісною серіальною фантастикою, котра доволі прямолінійно промовляє лейтмотиви роману. Що через десяток років, що через сотню, вже після апокаліпсису, який отримає парадоксальну й трохи сатиричну назву Джекпот, новітні технології матимуть величезне значення. Але в той самий час людство продовжить помилятися, а сильні цього світу — змагатися за сферу впливу злочинними способами та вести згубну масштабну політику. Зрозуміло, що від цього завжди страждатимуть прості смертні. Та й взагалі усі причетні.
Починається історія досить жваво, хоча з третього епізоду потроху пригальмовує, але це не критично. Що називається, в’їхати в тему зараз буде легше, ніж у книзі, хоча тут є свої нюанси. Ґібсон розкидався купою незрозумілих термінів і не поспішав давати пояснення до них, що перетворювало першу сотню сторінок роману на певною мірою «боротьбу» з ним. Та разом з тим письменник надавав багато маневрів для уяви читача.
У серіалі ж можна відразу побачити на власні очі, хто вони такі, оті клептархи чи мітікоїди, і як вони виглядають. Та це начисто обрубує будь-які варіанти пограти з уявою глядача, тому що все стає наочним і зрозумілим. Навіть не треба вже уявляти, що становить Лондон кінця XXI сторіччя. Чесно кажучи, він не вражає.
Певні спрощення та очевидна візуалізація того, про що раніше доводилось здогадуватися, допомагає творцям залучити аудиторію, яка не знайома з першоджерелом. Дійсно, глядачів, що не читали роман, але захоплюються жанром фантастики, цей проєкт спроможний неабияк зацікавити. При цьому творцям вдається добре дозувати діалогові сцени та екшен, який для серіального формату виглядає пристойно.
Хлоя Грейс Морец впевнено виступає у ролі вправної дівчини та так званої перифералі з набором крутих бойових навичок. Проте ніяких звабливих нарядів у стилі Міли Йовович з «Оселі зла», чи тим більше блискучого латексу, в якому була Кейт Бекінсейл в «Іншому світі», тут немає. Лише суворий діловий костюм та скромна зачіска.
Є тут декілька цікавих сцен та ідей з точки зору саме фантастики, які можна порівняти з іншими представниками жанру. В одному моменті глядач може поспостерігати за сценою, де персонажу видаляють око, і це навіює спогади про легендарну сцену з кемерінівського «Термінатора». В іншому можна побачити автівки майбутнього, які володіють такою самою технологією маскування, що була в Хижака. А головна злодійка взагалі нагадує войовницю з вакандійського спецзагону Дора Міладже.
Не бачиться недоречною в проєкті участь акторки-трансгендера Александри Біллінгс в ролі інспектора Лоубір — одного з найважливіших та найвпливовіших персонажів книги. Бо саме такий її статус є автентичним щодо першоджерела. А от Вілф Нетертон, наприклад, вже не являється тим безпросвітним п’яницею, яким постав перед читачем.
«Периферійні пристрої» — безперечно не визначна фантастика на усі часи, яка заслуговує максимально високої оцінки. Але це якісний та міцний жанровий продукт, що здатен добре захопити та навіть говорити на цікаві теми, котрі часом навряд можна віднести до суто фантастичних.