«Пісочний чоловік» – це чи не найвідоміший комікс видавництва Vertigo та одна із найпримітніших робіт письменника Ніла Геймана. Він розповідає про химерні пригоди повелителя сну Морфея у світі, повному міських легенд і міфів, що ожили. Комікс породив цілу франшизу із багатомільйонною армією фанатів, а екранізувати його намагалися ще з 90-х років. І ось 2022 року вийшла довгоочікувана серіальна адаптація від Netflix. Очікування від неї були вкрай завищеними, але тим приємніше, що загалом шоу вийшло досить гарним. Докладніше – у рецензії нижче.
Жанр фентезі, містика
Режисери Девід С. Гоер, Аллан Хейнберг, Ніл Гейман
У ролях Том Старридж, Гвендолін Крісті, Стівен Фрай, Дженна Коулман, Чарльз Денс
Прем’єра Netflix
Рік випуску 2022
Сайт IMDb
Зав’язка серіалу повторює початок першого тому оригінального коміксу («Прелюдії та ноктюрни»). Англійський аристократ Родерік Берджесс проводить окультний ритуал, намагаючись упіймати одну з Великих – Смерть. Але помилково у його пастці виявляється Сон. Останній як результат страждає в ув’язненні сотню років, а коли йому таки вдається вирватися, то він виявляє, що Царство Сну прийшло в запустіння, а самі сновидіння вийшли з-під контролю. Тепер завдання Морфея – відновити контроль над снами у всіх світах та повернути собі колишню велич.
Найголовніша проблема при спробі адаптувати «Пісочну людину» в інший формат – це навіть не малюнок коміксу, над яким працювали різні художники, а сама структура сюжету. Адже якщо трохи вдуматися, то виявиться, що пригоди Морфея – це антологія різних божевільних оповідань. Причому кожен том втілює у собі свій підхід до обраного жанру, отже навіть подача окремих розділів часом відрізняється разюче. А паралельно, десь серед без перебільшення сотень сюжетних ліній, розгортається основна масштабна історія про чвари Вічних.
Адаптувати щось подібне до серіального формату практично неможливо. Щонайменше точно не за один сезон. Тому дуже багато моментів у «Пісочній людині» змінили. Втім, кожну зміну шоуранери обговорювали із самим Гейманом, без його нагляду в шоу не вигадували взагалі нічого. Занадто вже автори поважають першоджерело, тому їм і хотілося якщо не ідеально відтворити його, то хоча б передати основний дух.
Це у «Пісочної людини» від Netflix вийшло. Шоу не хочеться порівнювати ні з якими іншими, навіть з «Американськими богами» і «Добрими передвісниками» по тому ж Гейману, – настільки самобутнім воно вийшло. У ньому реальність сплітається в щільних обіймах з вигадкою настільки міцно, що провести межу між ними перестає бути можливим.
Але не вийде заперечувати, що вагому частину всеосяжного шарму коміксу серіал все ж втратив. Деякі сюжетні лінії через це здаються бляклішими, ніж у першоджерелі. Іноді сюжет ніби поспішає кудись і відчувається занадто сумбурним. У цьому, мабуть, винне прагнення авторів адаптувати відразу два томи в один сезон, хоча й в одній книзі матеріалу більш ніж достатньо.
А ось усі зміни канону зовсім не викликають роздратування. Вони виконані на гідному рівні та акуратно працюють на місцеву історію, завдяки чому «Пісочна людина» від Netflix примудряється вийти за рамки звичайної адаптації та подарувати глядачам щось незвичайне. Густа атмосфера снів тут панує у кожному кадрі.
Закріпитись їй допомагає й акторська гра місцевих зірок, які ідеально вжилися у свої ролі. Найяскравіше сяє Том Старридж у ролі Морфея. Йому вдалося втілити на екрані похмурого Вічного, який стоїть над усіма сновидіннями, що накладає відбиток на його світогляд. Сон у «Пісочній людині» – це не той герой, яким переймаєшся з першого погляду. Можливо, він так і не стане вам симпатичним. Але свою частку поваги Морфей викличе.
Інші зірки також не відстають. Дженна Коулман дарує глядачам свіжий погляд на циніка Костянтина через його жіночу версію Джоанну. Всі помічники Морфея приємно розбавляють похмурість Вічного своєю гарною безглуздістю та комедійністю. А Гвендолін Крісті у ролі Люцифера так взагалі розкривається з нових приголомшливих сторін, після яких її Брієнну Тарт із «Гри престолів» і згадувати особливо не хочеться.
Також відчувається, наскільки велику ставку в Netflix зробили на цей серіал. Кожна сцена виглядає максимально дорого та багато. Це стосується як загальної постановки, так і більш технічних моментів на зразок опрацювання комп’ютерної графіки та дизайну костюмів. Іронічно, але «Пісочна людина» від Netflix, бувши серіалом, має кращий вигляд, ніж повнометражні фільми власного виробництва стрімінгового сервісу.
Але як би «Пісочна людина» від Netflix не намагалася, до величі «Пісочної людини» від Vertigo вона ніяк не дотягує – причому у всіх планах. Однак спробуй відійти автори від першоджерела ще далі, щоб створити в рази більше свого, то незмінно накликали б на себе гнів аудиторії.
Тож у знімальної групи, мабуть, вдалося дотриматися ідеального балансу, щоб догодити й затятим фанатам, і абсолютно новим глядачам. Від останніх, до речі, жодних знань про комплексне першоджерело не вимагають, щоб отримувати задоволення. І це один із найкращих компліментів, який може отримати адаптація такого рівня.