24 липня на платформі Apple TV+ завершився показ юридичного трилера «Презумпція невинуватості» з Джейком Джилленголом у головній ролі. Його сюжет заснований на однойменному романі Скотта Туроу, що був опублікований у серпні 1987 року. Це вже друга екранізація твору після повнометражної кіноадаптації Алана Пакули (1990), де основну партію виконав Гаррісон Форд. У рецензії нижче розповідаємо, що нового у порівнянні з попередником пропонує цей мінісеріал та що з цього йде, а що не йде йому на користь.
Жанр юридичний трилер, драма
Шоуранер Девід Е. Келлі
У ролях Джейк Джилленгол, Рут Негга, Білл Кемп, Елізабет Марвел, Пітер Сарсґаард, Лілі Рейб
Прем’єра Apple TV+
Рік випуску 2024
Сайт IMDb
Заступник окружного прокурора Чикаго Расті Сабіч береться за розслідування жорстокого вбивства своєї колеги Керолін Полімус, яку знайшли забитою на смерть та зв’язаною у власному домі. Але справа виходить з-під контролю, коли Расті сам стає єдиним і головним підозрюваним у скоєнні цього злочину. Непрямі докази всіляко вказують на причетність чоловіка, тож справа доходить до суду, який і має визначити, чи справді Сабіч піддався емоціям і зробив те, про що буде жалкувати до кінця життя.
Дебютний роман американського письменника Скотта Туроу Presumed Innocent був опублікований у 1987-му, а вже буквально через три роки з’явилася повнометражна кіноадаптація з Гаррісоном Фордом. Той трилер у підсумку виявився успішним, отримавши позитивні відгуки критиків та щедрий $221 млн касових зборів, що вдесятеро перевищував бюджет стрічки.
Перед творцями новітньої екранізації стояло непросте завдання, адже сучасна інтерпретація як літературного, так і кінематографічного матеріалу вимагала певного переосмислення.
Воно полягає у тому, що, по-перше, Керолін Полімус зразка 2024 року — персонаж дещо складніший, такий, що помітно відрізняється від звабливої білявки-попередниці, котра торувала собі шлях кар’єрними сходами через ліжко. По-друге, глядачам, знайомим з першоджерелом чи першою екранізацією, навряд чи буде цікава вже знайома розв’язка. І ось тут потрібно було знайти адекватне сценарне рішення. Наскільки воно таким стало — питання відкрите.
Якщо чекати від серіалу напруженого юридичного трилера у дусі фільма Алана Пакули, на перших етапах перегляду багатьох глядачів чекатиме велике розчарування. Заковика у тому, що майже уся перша частина сезону розпорошується на сімейні негаразди подружжя Сабіч та їхніх дітей. Тобто, фактично юридичний трилер поступається місцем не надто захопливій сімейній драмі.
Ось подружжя веде довжелезні діалоги про те, що їхньому сину підлітку напевно знадобиться психолог. Ось вони вже самі на прийомі у психотерапевта. Ось дружина Расті, Барбара, через резонансну справу чоловіка позбувається роботи та змушена терпіти засуджувальні погляди навколишніх. Ось жінка знаходить втіху у душевних розмовах з симпатичним барменом. Ось монтажер накидує нескінченні флешбеки пристрасних стосунків головного героя та вбитої. А ось різним персонажам сняться химерні сни, один з яких про вибух голови та наче виповз десь із сатиричних «Хлопців».
З огляду на позамежну кількість цих страждальницьких метань зрештою постає справедливе запитання: коли вже сюжет дійде до суті справи? Коли розпочнеться те, заради чого ми зібралися біля екранів? Коли, чорт забирай, нарешті стане цікаво? І, до честі досвідченого шоуранера Девіда Е. Келлі, що працював над купою кримінальних чи судових шоу («Закон Лос-Анджелеса», «Велика маленька брехня», «Відіграти назад», «Любов і смерть»), цікаво дійсно стає.
«Презумпція невинуватості» по-справжньому розквітає, коли дія з кабінету психолога чи душової Расті Сабіча нарешті переноситься у судову залу: тут серіал дійсно виправдовує свою першочергову жанрову приналежність, і так, що відірватися від екрану практично неможливо.
Аргументи обох сторін так чи інакше виглядають переконливо. Пристрасті розпалюються, а напруга в певний момент досягає свого апогею. При цьому тут вистачає персонажів, хто може потрапити у ваше персональне коло підозрюваних. Підкріплюватися ці здогадки можуть візуальними метафорами, котрі сповіщають про те, що ледь не кожному є що приховувати (в тому числі і в першу чергу, самому Расті, на подвійній натурі якого нам наголошуватимуть неодноразово).
Навіть сам Чикаго, над хмарочосами котрого камера здійснить не один красивий оберт, перетворюється не те щоб на учасника подій, а радше — на те злощасне місце, що істотно впливає на усіх причетних. Тут не залишилось простору для щастя. Тут постійно відбуваються жахливі розправи (що підтверджує репліка одного з героїв). Тут якась тягуча, суцільно песимістична атмосфера, підкреслена навмисне знебарвленим кадром. Очевидна думка й про те, що судова зала — це не завжди про справедливість, а нерідко — про політику чи навіть якісь корисливі мотиви.
Щирий, щемливий погляд Джейка Джилленгола щосили намагається довести присяжним, а разом з ними і глядачу, що він невинний. Після дещо прямолінійної ролі у нещодавньому «Придорожньому закладі» актор знову грає обличчям, а не м’язами, і в цій іпостасі він теж вельми переконливий.
Прекрасний перфоманс видав Пітер Сарсґаард, у персонажі якого мало приємного, але лиходієм його точно не назвеш. До речі, Сарсґаард одружений на старшій сестрі Джилленгола Меггі, теж акторці, яку ви могли бачити у «Темному лицарі» Крістофера Нолана, тож у кадрі між собою антагонізували, по суті, родичі.
«Презумпція невинуватості» занадто багато часу витрачає на сімейні стосунки і душевні муки героїв, що може відлякати ту частину авдиторії, котра сподівалася на захопливий трилер з детективною інтригою. Але у другій половині сезону шоу дає саме те, що від нього і вимагалося, тож у цьому випадку винагороджені будуть найтерплячіші.
