27 червня Netflix презентував третій і завершальний сезон сенсаційного південнокорейського серіалу «Гра в кальмара» — нарешті ми дізнаємося, чим же закінчиться принципове протистояння головного героя Сон Гі Хуна та організаторів кривавих забав. Вихід фінальної частини, що складається усього з 6 епізодів, не забарився, адже її фільмування відбувалося паралельно зі зніманнями другого сезону, котрий вийшов наприкінці минулого року. Як завжди максимально оперативно після прем’єри готові озвучити свій вердикт.
Жанр трилер про виживання, антиутопія, драма
Режисер Хван Дон Хьок
У ролях Лі Чон Че, Ві Ха Чжун, Лі Бьон Хон, Ім Сі-Ван, Кан Ха Ниль, Пак Сон Хун, Ян Тон Кин, Чо Юрі, Кан Е Сім, Пак Гю Йон
Прем’єра Netflix
Рік випуску 2025
Сайт IMDb
Дія розгортається одразу після подій попередника. Повстання купки гравців на чолі з Сон Гі Хуном було задушене, самого №456 схопили рожеві посіпаки, а смертоносні забавки продовжилися, адже show must go on. Головного героя повернули у стрій, а до розв’язки цього сезону підпільного реаліті лишилося усього три етапи. Поки фірмові зелені костюми завзято окроплятимуть червоненьким та Хван Джун Хо шукатиме міфічний острів, де проводяться криваві ігрища, ставки стрімко зростатимуть, а ситі й багаті стануть свідками воістину драматичних пристрастей.
З огляду на те, яким вийшов третій сезон, тепер точно можна констатувати, що завершувати треба було на першому. Тоді б творець цього попкультурного феномену, південнокорейський кінороб Хван Дон Хьок, не тільки б фіналізував історію у статусі беззаперечного тріумфатора, вчасно натиснувши на червону кнопку, але й не уподібнився б до персонажів, які тут власне критикуються.
Дебютний епізод виглядає таким собі склеювальним матеріалом між сезонами. Усі відходять від минулих потрясінь, спецпризначенці і далі плавають у морських водах в марних спробах знайти загублений острів, і тільки Гі Хун мовчазно приймає свою невтішну долю. Він явно змирився з поразкою не у грі, але у протистоянні з Фронтменом, і доходить навіть до того, що 456-й ігнорує псевдодемократичне голосування; і справді, який у тому сенс, якщо результати усім відомі заздалегідь.
Статус людини, якій немає чого втрачати, на початках налаштовує на позитивний лад, адже в багатьох сенсах для Гі Хуна це виграшна позиція. Втім, те, що відбувається у другому епізоді і які наслідки воно несе за собою, повністю перекреслює усі сподівання на адекватний розвиток подій.
Проблема не у тому, що в порівнянні з динамікою та напругою попередніх ігор перша представлена тут навіює суцільну нудьгу. Все настільки сумно, що у розпал дійства можна спокійненько народити. І не в тому, що саме у трансгендерної жінки мужності і людяності куди більше, ніж у більшості місцевих мужичків. Найбільший крінж пов’язаний, давайте без конкретики, з так званим новим гравцем, від якого відштовхуватиметься подальше оповідання.
Зрозуміло, що цей твіст покликаний, по-перше, надати нову мотивацію головному герою, який геть знітився. По-друге — максимально дегуманізувати, і демонізувати тих (причому по обидва боки умовного екрана), кого і людьми-то не назвеш. Однак на практиці таке рішення виявляється настільки невдалим і безглуздим, як змістовно, так і візуально, що здається, ніби в авторів закінчилися усі притомні ідеї, за які можна було вхопитися, як за рятівну соломинку, щоб транслювати свої ще з першого сезону очевидні меседжі. А нових наразі просто немає.
Іноді кривава різанина набуває недоречно комедійних рис, як, наприклад, епізод, де Гі Хун безупинно випалює поглядом липового морського піхотинця, або сцени з дурнуватою шаманкою. Коли вона припинить участь у шоу, кожен зітхне з полегшенням. Не дивно, якщо показане в цілому раптом викличе асоціації з комедією «Щурячі перегони» (2001) Джеррі Цукера, де безпринципні товстосуми, щоб не вмерти з нудьги, влаштовували собі на втіху химерні змагання між обивателями.
В середині сезону справи ніби покращуються, коли історія доходить до другого випробування, а шукачі острова стикаються з несподіваною (для них, не для глядача) загрозою. На жаль, це пожвавлення швидкоплинне і значною мірою вплинути на загальне враження не здатне.
Не здаються такими вже обов’язковими деякі сюжетні арки. Якщо Фронтмен отримав цікаві уривки з минулого, які краще розкривають характер персонажа, то лінія безстрашної войовниці Кан Но-іль, котра намагається врятувати приреченого гравця і буквально вовтузиться з надто балакучим офіцером-пиятиком — нікуди не годиться. Що вже казати про таємничу заможну еліту — окрім дурнуватих масок та сумнівних метакоментарів з них нічого взяти; будь на місці Хван Дон Хьока пан Тарантіно, він би швиденько влаштував покидькам криваву розплату. Але карма в «Грі в кальмара» працює лише тоді, коли мова йде про учасників гри.
Можливо, ви вже чули, що хепі-енд тут ніхто не обіцяв. Та, знову ж таки, з фінальною грою не все гаразд. Вона позбавлена видовищності і необхідного градусу напруги (а щоб перемогти, участнику вистачить однієї видатної навички спартанського царя Леоніда в інтерпретації Джерарда Батлера). При цьому драматизм моменту зовсім не відчувається — почасти через загальну втому від перегляду нон-стоп, та здебільшого через те, що подібна кульмінація легко зчитується і точно не є якимось одкровенням.
І от, коли, здавалося б, саме час закінчувати це неподобство (а ще краще — у 2021-му), з подивом виявляєш, що попереду ще ледь не пів епізоду — якого біса тут відбувається? І ці фінальні хвилини сприймаються не інакше як набір рандомних сцен, слабо пов’язаних з попередніми подіями. Так, творці знаходять лазівку, щоб круто здивувати, та ситуацію це аж ніяк не виправляє.
«Гра в кальмара» стала яскравим прикладом того, що трапляється, коли з початкового задуму, талановитого і самодостатнього, в кращих традиціях Голлівуду намагаєшся вичавити ще якісь соки. І якщо перший сезон при наявності скромних цукрових льодяників чи кількох десятків скляних кульок став справжньою сенсацією, то третій, вже в статусі великого хіта, нічого оригінальнішого, ніж стрибки через скакалку чи химерну версію короля гори запропонувати так і не зміг.
Тож хто б не переміг — програли глядачі.