Останнім часом спільноту ITC накрила хвиля ностальгії за добрими, старими днями. І хоча вони були не завжди добрими, проте піддавшись загальному настрою я вирішив вибрати цю тему для свого наступного допису. У ньому я спробую не тільки відповісти на питання винесене у заголовок, а й зробити огляд класики наукової фантастики відповідно до моїх читацьких симпатій та сприйняття жанру як такого.
Звичайно, у кожного з вас є свої вподобання, які навряд чи зміняться від моєї думки, але хотілося б навести декілька аргументів на користь позитивного вибору. Головною претензією до фантастичних творів, які уже стали класикою є їхня наївність та застарілість, а також помилковість прогнозів. Космічна фантастика 50-х і 60-х років з погляду сучасності виглядає занадто оптимістичною, а кіберпанк 80-х, навпаки, занадто песимістичним. Ми не колонізували сонячну систему та не створили штучний суперінтелект, хоча апостоли технологічної сингулярності невтомно нам його пророкують. Не відбулося і ядерного апокаліпсиса, однак тут, як кажуть, ще не вечір. Я пропоную подивитися на жанр наукової фантастики під іншим кутом зору.
Зміст
Великою мірою фантасти пишуть не про майбутнє, яке станеться, а про те, яким вони його собі уявляють. Це доволі проста та банальна думка, однак спробуємо її розвинути. У процесі побудови світу майбутнього беруться певні елементи теперішнього, які здаються автору чи авторці важливими та гіперболізуються до гротескних форм. Це може бути якась ідея, винахід чи соціальний процес, які перебувають у зародковому стані, однак у самому творі розвиваються і масштабуються у часі та просторі. Отже, коли ми читаємо фантастику минулих років, ми читаємо не про майбутні світи, а про те, що людям здавалося важливим в той час.
Література – це концентрована реальність і фантастичний жанр в цьому плані нічим не відрізняється від інших та, на мою думку, чи не найкраще підходить для побудови вигаданих світів. Він немає тих обмежень, які притаманні, наприклад, реалізму і дозволяє наповну використовувати людську фантазію.
Секрет успіху полягає у поєднанні двох, на перший погляд, несумісних речей. По перше, це сюжет, який має бути актуальним, а також відображати проблеми чи події сьогодення. Це робить книгу близькою читачеві та сприяє її успіхові. Він може бути не швидким, проте, як це не прикро визнавати, багато чудових творів загубилися у плині часу через їхню непопулярність. Але для того, щоб стати класикою фантастики, як і будь-якого іншого жанру літератури, цього замало. Потрібно створити настільки оригінальний, незвичайний та цікавий світ, яким буде захоплюватися не одне покоління читачів.
Ці принципи я і використовую для визначення якості книги та її приналежності до класики фантастичної літератури. У ній мені важливо відчути дух і настрій епохи, для мене це не майбутнє, а тогочасна історія відображена у своєрідному антуражі фантастичного світу. Тут замішано багато почуттів, таких як ностальгія, захват від цікавої історії та можливість поринути у світ, який зовсім не схожий на реальний і водночас до болю його нагадує. Тож розглянемо ключові твори наукової фантастики з погляду того, що вони можуть нам розказати про своїх сучасників та світ, у якому вони жили. Я не буду забігати аж занадто далеко, а почну з 40-х років, коли була задумана і написана трилогія Айзека Азімова «Фундація», яку пізніше він доповнив двома приквелами та двома сиквелами.
Основою сюжету Фундації є занепад і падіння Галактичної імперії, а також її відродження відповідно до «плану Селдона», розробленого за допомогою науки, що дістала назву психоісторія. Ця наука дозволяла передбачати історичні події в масштабах Галактики, які свідчили про швидкий і неминучий розпад Галактичної імперії та довгий період темних віків, що мав тривати 30 тис. років. Створений Гарі Селдоном план давав змогу скоротити цей період то 1000 років і побудувати нову, кращу імперію з центром на планеті Термінус, де він заснував Фундацію, зібравши найкращих науковців Галактичної імперії.
У цьому сюжеті чітко прослідковується посилання на занепад Західної Римської імперії та подальшу демографічну, культурну і економічну стагнацію Західної Європи.
Вибір такої теми, на мою думку, був зовсім не випадковим, адже 40-ві роки стали апогеєм того процесу розпаду імперій, що відбувався у першій половині XX ст. Крім того, на світовій арені поставала нова глобальна сила і це, як ви можете здогадатися, були Сполучені Штати Америки, яким схоже вдалося стати сучасним аналогом Римської імперії. Однак, Америка це незвичайна імперія, що використовує м’яку силу у вигляді економічного, технологічного та культурного впливу. Це імперія, що в часи антиімперіалізму та антиколоніалізму очолила цей процес. На гаслах свободи та права націй на самовираження вона стала наймогутнішою країною у світі, що заклала фундамент світового порядку минулого століття.
Після трагічних 40-х років настала «золота доба капіталізму», що відзначалася економічним бумом у США і ряді інших країн Європи. То були роки економічної могутності, невпинного росту доходів населення та швидкого технологічного прогресу Західного світу. Це породило хвилю оптимізму і віру у науку та технології, символом яких стала космонавтика, що відразу позначилося на популярності такого піджанру наукової фантастики, як космоопера. Для мене книгою, яка найкраще передає атмосферу тих часів, їхню романтику та дух авантюризму є цикл фантастичних оповідань Рея Бредбері «Марсіанські хроніки». Неперевершений стиліст і майстер слова, Рей Бредбері є справжніми ліками проти похмурого сьогодення та зневіри у майбутньому.
Його хроніки – це не утопія і не антиутопія, це жива реальність у якій є як добро, так і зло, тут показана як загибель старого світу, так і народження нового. Тому зовсім не важливо, що уявлення автора про Марс були далекими від правди, адже книга не про Марс, а про життя яким воно є насправді.
Згадуючи тему космосу та космонавтики неможливо оминути увагою тетралогію науково-фантастичних романів Артура Кларка «Космічна Одіссея». Основні події першого роману відбуваються у 2001 році, коли людство опанувало космічні подорожі. Уже побудована база на Місяці, де науковці у 1999 році знаходять загадковий моноліт в кратері Тихо. Коли на розкопаний моноліт падає сонячне проміння, він посилає радіосигнал в напрямку супутника Сатурна Япета. Щоб дослідити цю аномалію до Сатурна вирушає експедиція корабля «Діскавері 1», яка є найдальшим космічним польотом. Тепер ці дати викликають тільки посмішку, але не забуваймо історичний контекст на час виходу книги в 1968 році. Уже відбувся запуск першого супутника та перший політ людини у космос, а американці ось-ось висадяться на Місяці.
Такий темп вражає уяву, тому цілком логічно було думати, що не за горами політ на Марс і подальше освоєння Сонячної системи. Це відчуття невпинного технологічного прогресу і є характерною рисою творчості Артура Кларка.
Проте, космонавтика це не все, чим жив світ у 60-ті роки. То були суперечливі та переломні часи. Часи розквіту контркультури, пацифізму і сексуальної революції, які були передбачені та описані у романі Роберта Гайнлайна «Чужинець на чужій землі», опублікованому в 1961 році. А ще у світі почали підніматися питання екології та негативного впливу технологій на людські суспільства та природу. Крім того, приходило розуміння критичної ролі нафти, а також інших енергетичних ресурсів для світової економіки та можливих конфліктів, пов’язаних з їхнім контролем.
Усі ці питання ставить Френк Герберт у своїй науково-фантастичній епопеї «Хроніки Дюни», перший роман якої вийшов у 1965 році. Тут є і Батлеріанський Джигад, як страх перед новими технологіями в цілому, так і перед штучним інтелектом зокрема, який у той час народився як термін та академічна дисципліна і переживав свій перший бум, є також меланж без якого неможливе існування Галактичної імперії як цілісного державного організму, що являє собою метафору нафти. Автор досить детально розглядає екологічні аспекти життя на пустельній планеті Арракіс і те, як вони сформували соціальний устрій та звичаї фрименів — місцевих войовничих племен.
Це настільки масштабний, складний і багатогранний твір, що я навіть не беруся його детально розглядати, а пропоную вам просто насолодитися цим шедевром наукової фантастики.
Все рано чи пізно закінчується, як закінчився економічний розвиток за яким прийшли рецесія, інфляція та енергетична криза. Підтримка США і їхніх союзників Ізраїля у його конфлікті з Сирією та Єгиптом призвела до нафтової кризи 1973 року, яка погіршила і без того важке становище західних економік. А ще засилля бюрократії вносило свій негативний вклад. Невеселі часи, як ви можете побачити. І саме гумор став у пригоді Дугласу Адамсу, який написав серію науково-фантастичних романів «Путівник Галактикою», що складалася з п’яти частин опублікованих впродовж 1979-1992 років. Я не великий фанат цього жанру, адже написати якісну сатиру чи пародію насправді дуже важко, тому її не так і багато, однак Дугласу Адамсу це безперечно вдалося.
На перший погляд сюжет виглядає доволі абсурдним і заплутаним, але коли ти починаєш розуміти аналогії та метафори, усе стає на свої місця і книга починає грати новими барвами.
Після 70-х років прийшли 80-ті, які з нашого погляду сприймаються набагато позитивніше, ніж вважали їхні сучасники. В технологічному світі відбувалася справжня цифрова революція у вигляді персонального комп’ютера, мережі Інтернет та буму штучного інтелекту після першої зими ШІ (1974-1980). Також, це був час, що передував розпаду Радянського Союзу, епоха Рональда Рейгана та Маргарет Тетчер, які вивели свої країни з економічного застою. Хоча, якщо подивитися на їхній спадок більш тверезим поглядом, то він не виглядає таким однозначним. Саме Рональд Рейган заклав міну високого державного боргу під економіку США, котрий знизився при Клінтоні, почав знову рости при Буші молодшому та продовжував зростати при всіх наступних президентах. Разом з тим, Лондон, що був фінансовою столицею світу, став прихистком для брудних грошей корумпованих політиків та криміналу.
Якщо ж спробувати подивитися на 80-ті очима тогочасного американця, то ми побачимо доволі неприємну картину. Росте протистояння між США та СРСР, що може вилитися у ядерну війну, а корпорації здобувають все більший і більший вплив на економіку та політику. Водночас на сході постає нова економічна потуга модернізованої Японії, яка починає загрожувати технологічному лідерству Сполучених Штатів. Ось такі часи й породили новий піджанр наукової фантастики, що отримав назву кіберпанк, який поєднує високі цифрові технології та постапокаліптичний світ, де панують транснаціональні корпорації. Його родоначальником вважають письменника-фантаста Вільяма Ґібсона, а написана ним трилогія «Кіберпростір» («Нейромант», «Занулення», «Мона Ліза стрімголов») стала класикою кіберпанку.
Особливу популярність і визнання здобув перший роман цього циклу під назвою «Нейромант», що вийшов у 1984 році. Сам Ґібсон не був знавцем комп’ютерних технологій та створив книгу на звичайній друкарській машинці та купив комп’ютер лише після того, як почали надходити гонорари від продажів «Нейроманта». Цей твір є прикладом неймовірного художнього таланту та фантазії, що породили незабутні описи кіберпростору, який автор назвав матрицею ще задовго до фільму братів Вачовскі, а також всіляких гаджетів, якими був насичений сюжет роману. Унікальний літературний стиль Вільяма Ґібсона створив багату мову цієї книги, детально і колоритно описав хакерську субкультуру, чудово передавши романтику першопроходців нового цифрового світу, що народжувався у той час, приправивши усе це гострим сюжетом, де фігурують штучні інтелекти, кримінальні синдикати та різні психи з темним минулим.
Головним секретом Нейроманта є не технологічний аспект роману, а естетичне задоволення, яке отримує читач від занурення у темний, моторошний світ кіберпростору.
Цей розділ я хотів би присвятити книгам, які ще не стали класикою наукової фантастики, проте цілком можуть на неї претендувати. І першим у списку йде серія романів, яка не отримала таких престижних премій як Неб’юла або Г’юґо, але для мене є однією зі знакових у часи популярності фентезі та коміксів. Я маю на увазі «Експансію» Джеймса С. А. Корі, що складається з дев’яти частин виданих у 2011-2021 роках. Якщо пригадати сучасну історію, то можна відмітити такі ключові етапи, як розпад СРСР після якого настав період турбулентності 90-х, тероризм 2000-х і першої половини 2010-х років, а також сучасний період воєн, спричинений агресивними диктаторськими режимами. Як на мене, усе це також присутнє в Експансії.
Тут ми бачимо і холодну війну між Землею, Марсом та Поясом, яка закінчується кардинальними змінами у балансі сил після того, як Протомолекула збудувала величезне кільце за орбітою Урана, що є порталом в інші зоряні системи. Особливо ці зміни помітні на Марсі, де зріє змова з метою побудови нової диктатури. Її учасники озброюють терористичну фракцію Альянсу Зовнішніх Планет під керівництвом Марко Інареса, який розпочинає війну проти Землі. Це дає змогу послабити як Землю, так і сили Поясу та Марсу, а також заснувати і укріпити Лаконіанську імперію. Як бачите, аналогії з сучасністю просто напрошуються самі собою.
У той час коли команда «Росинанта» та її капітан Джеймс Голден потрапляють у вир подій і пригод, з яких завдяки таланту та удачі їм завжди вдається виплутатися, усю серію мене не покидало відчуття тривоги спричинене прихованою загрозою, що є екзистенційним викликом людству.
Серед сучасних авторів і авторок мою увагу також привернула Марта Веллс, яка була нагороджена чотирма преміями Г’юго, двома преміями Неб’юла, а також трьома преміями Локус за свій науково-фантастичний цикл «Щоденники вбивцебота». Мене зацікавила така популярність, тому я і вирішив ознайомитися з її творчістю. У центрі сюжету цієї фантастичної серії знаходиться вартмех, що хакнув свій модуль контролю та отримав свободу волі. Він подорожує всесвітом і потрапляє у різноманітні пригоди. Здавалося б нічого надоригінального, книги цікаві, динамічні та захопливі, однак цього замало для такого визнання і титулованості. Аж раптом до мене дійшло, весь фокус у тому, як прописано головного героя. Бот, який обожнює серіали та телевізійні шоу і має проблеми у спілкуванні з людьми. Нікого вам не нагадує?
Сучасний читач досить легко може асоціювати себе із вбивцеботом, адже не тільки боти стають схожими на людей, а й люди стають схожими на ботів.
І на останок, хотів би сказати декілька слів про українську фантастику. Серед уже доволі великого розмаїття творів для себе я виділяю роман Макса Кідрука «Колонія», який є першою частиною фантастичного циклу «Нові темні віки». Ця книга має усі шанси стати класикою якщо не світового рівня, то української фантастики так точно. У ній є всі теми, що актуальні у сучасному світі, такі як російсько-українська війна, ріст політичного популізму, епідемії, зміна клімату та глобальне потепління. Сам автор не раз наголошував на реалізмі цієї книги, а його бачення технологічного прогресу людства особисто мені надзвичайно імпонує. Крім того, Кідрук не приховує запозичення стилю і структури роману у Джорджа Мартіна та його популярного циклу у жанрі фентезі «Пісня льоду й полум’я». На мою думку, це було правильне рішення і те, що автор не видумував велосипед, а використав уже наявні та перевірені часом техніки пішло «Колонії» тільки на користь.
Детальний опис світу, різноманіття сюжетних ліній, наукова точність та захоплююча історія роблять цей роман справжньою подією української фантастики.
Дана тема є настільки широкою, що я навіть не намагався її детально висвітлити. Деякі твори я пам’ятаю краще, а деякі гірше, одні мені сподобалися більше, а інші менше. У цьому дописі я хотів передати ті відчуття, які я отримав від прочитання цих книг та розповісти про власний погляд на наукову фантастику. Звісно, у кожного з вас є свій ТОП фантастичних творів, а також власне бачення жанру з якими, я сподіваюся, ви поділитеся. Тож ласкаво прошу до коментарів!
Користуючись порадою, яку дав мені один з читачів, ось мій наступний ТОП 10 з того, що я б додав, але з тих чи інших причин не зробив: