Зазвичай свої найулюбленіші фільми ми можемо переглядати десятки разів. Нічого дивного, але з часом вони стають навіть краще, як добре вино. Але в безмежному кіносвіті є унікальні картини, які попри свою геніальність та цікавість зачіпають найтонші струни вашої душі, після якого вдруге їх переглянути буває морально “важко”. Саме про такі стрічки ми сьогодні згадаємо. Тут знайдеться місце фантастиці, фентезі й навіть постапокаліпсису.
Зміст
Початок дослідженням розуму андроїдів свого часу поклав Філіп Дік — саме він спочатку припустив ситуацію, яку людям, в принципі, важко прийняти й відчути: якщо робот не розуміє, що він робот, то він вважає себе людиною і, по суті, переживає всі ті самі емоції, що й повноцінна людина. Ту саму біль — фізичну й моральну.
Як тоді люди повинні ставитися до створених ними електронних зразків? Чи мають вони право керувати своїми творіннями (і знущатися з них, як з неживими) чи повинні визнати їхні почуття рівними своїм власним?
Сім’я, яка всиновила першу дитину-робота, переживає вкрай складну дилему. Їхній власний син, який на момент всиновлення електронного малюка перебував у комі, раптом приходить до тями. І начебто електронний Девід тепер не особливо потрібен подружжю. Мало того — матері починає здаватися, що штучний хлопчик може зробити щось погане з її живим сином.
Тоді й починається все найголовніше, запускаючи послідовність неймовірних подій. І, звичайно ж, фінал. Особисто для мене він став одним з найсумніших і найстрашніших фіналів фантастичних фільмів, якщо говорити про долю людства в цілому. Саме тому попри геніальність цього фільму, я уникаю його перегляду.
Дивовижна казка (або зовсім не казка) радше, звичайно, для дорослих, ніж для дітей, яка здатна торкнутися найтонших струн душі, захованих десь на самій глибині. “Міст до Терабітії” насамперед міст до дитинства кожного з нас.
Це історія дружби хлопчика і дівчинки Леслі в виконанні Анни-Софія Робб, яка відкриє хлопчику світ магії та уяви, навчить його мріяти й “дихати на повні груди”. Коли головні герої знаходять у лісі старий будиночок на дереві й починають вигадувати історію про казкове королівство з тролями та велетнями, просто не можуть не наповнити душу теплом будь-якого глядача, адже в дитинстві ми робили точно так само.
Ця дивовижна здатність вигадати казку на рівному місці, маючи лише, наприклад, палицю, схожу на меч, властива тільки в юному віці й тому те, як головні герої фантазують, відображається в душі щирою радістю і ностальгією.
Хочеться окремо виділити акторську гру. Причому саме дітей. Тут не було ані грама фальші й це дуже цінно. Анна-Софія Робб і Джош Гатчерсон зіграли прекрасний дует, емоціям якого не вірити неможливо. До слова, й інші юні таланти, граючи ролі другого плану, також дуже органічно вписувалися в загальне оповідання.
Ближче до кінця стрічки, сюжет робить дуже різкий поворот, який, особисто для мене, чомусь здавався очікуваним, але зовсім не обов’язковим. Можна довго розмірковувати на тему метафор та іншого, але особисто я вважаю, що цей поворот зроблено насамперед для того, щоб підняти рівень драми. Саме тому вдруге ви навряд чи його подивитесь, але відбиток залишиться на все життя.
Фільм “Дорога”, зрежисований Джоном Гіллкоутом, розповідає нам про долю постапокаліптичного світу. Його жителі намагаються всіма силами вчепитися за рештки зниклого суспільства і роблять те, чим займалися люди весь час свого існування — намагаються вижити.
Насамперед ця картина цікава своїм реалістичним підходом до питання про крах людської цивілізації. Тут немає ніякої романтики, немає радості й веселощів, як і немає віри у світле майбутнє. Суспільство стрімко деградує, поступово розкладає саме себе, добиваючи ту його частину, яка змогла зберегти здоровий глузд.
Деякі серії ігор і фільмів, таких як Fallout чи “Божевільний Макс” (2015), надмірно романтизують або прикрашають постапокаліптичні реалії. Адже попри армагеддон, що стався, життя йде своїм чередом. Більш сувора, мінлива й нещадна, але не позбавлена життєвих розваг.
Заїзди на колісницях судного дня, оснащених восьмициліндровими турбованими двигунами по спустошених пустельних шосе, або перестрілки з лазерних гвинтівок у стилі вестерн на просторах ядерної пустелі, безумовно, можуть допомогти хоча б на час забути про кінець світу, що стався.
Але “Дорога” не така. Тут хорошим днем цілком може вважатися той, де ти не потрапив на обідній стіл до людожерів. А приводом для невеликої посмішки може стати збережений патрон у револьвері, дбайливо припасений для себе. Фільм залишає після себе вкрай гіркий присмак, особливо після 23 лютого.
Фільм названий на честь гіпотетичного явища, що полягає в глибокому взаємозв’язку світових подій. Одна подія тягне за собою іншу, вона призводить до наступної, і так далі — до кінця віків. Але якщо буде кінець, то має бути й початок, чи не так? І якщо так, то де ж він — початок? Де, як і чому почався генезис великого всесвітнього задуму?
Відповідь, звичайно ж, — всюди й ніде. Ми всі маємо один пункт призначення, але кожен починає свою подорож у своїй особистій точці відліку. Правильно? Неправильно. Наш шлях починається лише тоді, коли ми відкриваємо очі по-справжньому й бачимо світ таким, яким він є.
У багатьох світових культурах це називається другим народженням. Але якщо перше можна задокументувати, побачити, зберегти в віках як непохитний факт, то друге наскрізь суб’єктивне. Людина може щиро вірити у власне прозріння, залишаючись сліпою. Істинна трагедія полягає в тому, що одні сліпці ведуть інших… але це тема для іншої розмови.
Важливе інше: чи можна знайти абсолют серед цього моря темряви? Чи є об’єктивна точка відліку природи людини й всесвіту навколо неї? Фільм має декілька кінцівок і дізнався я про це за два десятки років після першого перегляду. Я натрапив на погану, тому вдруге його не переглядав. А можливо, все-таки варто?
У режисера Гільєрмо дель Торо дуже неоднозначна творчість. Я непогано знайомий з його стрічками, тож можу сказати, що в нього не буває напівтонів. Він знімає або шедевр, або повну нісенітницю. На щастя, в його фільмографії більше переважає перше. Особливого успіху він досяг у жанрах кінокоміксів, фантастики та, як не дивно, фентезі.
Якщо з першим все зрозуміло — дилогія про Геллбоя, а також “Блейд 2”, з фантастикою теж склалося (“Тихоокеанський рубіж” і “Форма води”), а ось фентезі — це окрема історія.
Кармен і її дочка Офелія переїжджають на нове місце проживання до нового чоловіка. У день прибуття Офелія знаходить неподалік дивний кам’яний лабіринт. Вона навіть не підозрює, чим обернеться її цікавість…
В той час фільм мені дуже сподобався — це було гідне фентезі. Звичайно ж, не “Володар перснів” і не “Гаррі Поттер”, але казковість того, що відбувається, тут явна. Гільєрмо дель Торо не нудьгував між зйомками двох частин “Геллбоя”, а зайнявся своїм другим фільмом за мотивами трилогії письменника Артура Мекена. Першим був “Хребет диявола”, але він мені не прийшовся до вподоби.
Спочатку я довгий час не міг зрозуміти, що відбувається на екрані, і що до чого. Начебто короткий синопсис, розказаний на початку, мав одразу все розставити по місцях, однак він не особливо допоміг. Лише після першої половини фільму я почав розбиратися в міфології фільму й перейнявся цією історією.
В ній є щось таке, що чіпляє. І досить сильно. Можливо, простота й безхитрісність, а можливо, й унікальне змішання жанрів. Але в будь-якому разі фільм видатний.
Як завжди чекаю на ваші доповнення у коментарях.
Контент сайту призначений для осіб віком від 21 року. Переглядаючи матеріали, ви підтверджуєте свою відповідність віковим обмеженням.
Cуб'єкт у сфері онлайн-медіа; ідентифікатор медіа - R40-06029.