Багато з нас, хто виріс у 80-х та 90-х, пам’ятають як частину свого дитинства чи юності бойовики на тих самих відеокасетах. Ви знаєте, про що я: Рембо, який самотужки розносить цілі армії, Ван Дамм із його фірмовими шпагатами та ударами в стрибку з розвороту, Дольф Лундгрен, що виглядає як машина для знищення, і, звісно, Чак Норріс, який став мемом ще до того, як меми стали мейнстрімом.
Одразу згадуються фільми про єдиноборства від «Кривавого спорту» до «Кікбоксеру» і їх безлічі похідних. Це було ціле явище, культ сили, який пронизував поп-культуру. Чи замислювалися ви колись, чому саме тоді, у ті десятиліття, нас так активно годували образами непереможних героїв? І чи не було це своєрідною підготовкою до епохи нестабільності, яка, розгортається за нашого життя?
Давайте згадаємо, що таке тестостеронові бойовики минулого. Сьогодні вони виглядають примітивно навіть для дітей, які зі здивуванням дивляться на цей треш. Зазвичай це історії про чоловіків (і іноді жінок), які долають усе: ворогів, обставини, власні слабкості.
Хоча деякі фільми починають виглядати, як нагадування, чим завжди закінчуються війни для їх учасників «на землі». Сильвестр Сталлоне в ролі Рембо — жертва ПТСР, солдат, який став непотрібен нікому і своїй державі в першу чергу. Але йому завжди раді, коли він виступає в необхідному амплуа для виконання бойових задач: машини, яка виживає в джунглях, горах, проти цілих армій. Мало хто знає, що фільм писався на основі книжок і в них значно глибше піднімаються ці питання.
Окремої згадки заслуговує Арнольд Шварценеггер, який став справжньою іконою бойовиків і основний медійний конкурент Слая. Пам’ятаєте одвічне питання хлопчаків: хто переможе Сталлоне чи Шварценеггер? «Залізний Арні», можливо, став найяскравішим символом силового культу того часу. Його ролі у фільмах на кшталт «Командос», «Хижак» чи «Термінатор» створювали образ непереможного героя, для якого немає нічого неможливого.
Найцікавіше, що саме завдяки тренуванням (плюс генетиці зі стероїдами, звісно), силі, впертості та ментальним якостям Арнольд пройшов шлях від з забитого села в Австрії до Містера Олімпія, легенди світового кінематографа всіх часів та губернатора штату Каліфорнія.
А що бачили ми? Взяти хоча б «Командос». На синіх екранах, колишній спецназівець, самотужки знищує цілу армію найманців, щоб врятувати свою доньку. Квінтесенція бойовика того часу: мінімум складного сюжету, максимум екшену, м’язів і демонстрації фізичної переваги.
В славнозвісній та культовому фільмі «Хижак» ще одне протистояння не просто з людьми, а з позаземною розумною істотою. І навіть у таких умовах за допомогою колоди, багнюки та загострених палиць його персонаж перемагає високотехнологічного мисливця, що переважає його в усьому. Арнольд показував, що сила не лише про тіло, а й про характер, про здатність йти до кінця.
І таких героїв тільки першого ешелону були десятки: Дольф Лундгрен в «Універсальному солдаті» чи «Червоному скорпіоні» взагалі втілення ідеальної бойової машини. А Чак Норріс? Його персонажі наче ходячі легенди, які одним ударом вирішують будь-яку проблему. І ми, діти та підлітки того часу, вбирали це як губка.
Можливо, ви пам’ятаєте, що раніше зайти в чужий район був квест з масою невідомих. Якщо зараз про це розповісти зумерам, то вони можуть подумати, що це жарт. Але що це було, як не вплив духу того часу, який завантажувався в нас з телеекранів? Чи порівняйте «підвальні качалки» 90-х з цивілізованими фітнес-залами сьогодення. На стінах висіли персонажі з бойовиків, плакати зі Шварценеггером та Сталлоне були всюди. Хоча другий був далеким від професіонального бодибілдингу.
Ми хотіли бути такими ж: сильними, готовими до будь-яких викликів. У дворах ми імітували удари Ван Дамма, у качалках намагалися накачати м’язи, як у Лундгрена. Це був не просто тренд, це був спосіб мислення. В «сьогоднішньому майбутньому» цей тренд виявився морально застарілим. Адже сучасні війни вже не потребують сталевих м’язів. І якщо від Хижака можна було сховатись, обмазавшись багнюкою, то від дронів такий фокус не спрацює.
А тепер давайте подумаємо: а що, якщо це було не просто так? Що, якщо культ сили в поп-культурі 80-х та 90-х був своєрідною підводкою покоління для майбутніх подій? Погляньмо на 20-ті роки. Світ охоплений нестабільністю: війни, конфлікти, економічні кризи, пандемії. І здається, що покоління, яке виросло на бойовиках, виявилося більш готовим до цього. Ті, хто виріс на Рембо та Норрісі, часто мислять категоріями виживання та боротьби. Вони не так бояться труднощів, як тепличні зумери, бо їх вчили, що сила є ключем до перемоги.
Можливо, це звучить як конспірологія, але подумайте: у часи (до розпаду радянського союзу), коли здавалося, що глобальний конфлікт може спалахнути будь-якої миті, культура мала підготувати людей до ідеї боротьби. Бойовики стали не просто розвагою, а інструментом, який формував менталітет. Людей, що потрібно бути сильними, бо легкі часи не триватимуть вічно. І ось ми тут, і здається, що ті «важкі часи», до яких нас готували, давно настали.
А тепер погляньмо на молодше покоління зумерів. Вони виросли в епоху відносного спокою, у часи, коли на перший план вийшли супергерої, які рятують світ магією чи технологіями, а не грубою силою. Зумери формувалися в культурі, де цінуються емоційна відкритість, толерантність, м’якість. Це не погано, але контрастує з тим, як виховували нас. Зумери виглядають як покоління, яке прийде у післявійськовий час, коли потрібно буде відбудовувати, а не руйнувати. Хоча, як показує практика HR, працювати вони не дуже хочуть.
На ITC триває конкурс для наших читачів та авторів ком’юніті й цього разу одразу 7 призових місць! Щоб взяти участь напишіть допис або експертну відповідь на будь-яку тему. Детальніше ось ТУТ.