Не знаю в чому причина, але людей завжди цікавили стрічки де розслідуються важкі злочини. Жага до детективів почалась задовго до появи першого фільму, ще з часів класичних книжок майстрів детективно жанру. Але спробуємо згадати саме найкращі картини, які не втратили своєї цінності навіть через десятиліття.
Зміст
Для багатьох фільм Фінчера “Сім” став класикою трилера про маніяка. Якщо запитати знайомого середнього віку, які трилери він знає і любить, — напевно цей фільм буде у його списку.
Чим фільм точно хороший — це атмосферою і картинкою. Похмуре, вічно дощове місто, типові втомлені детективи, пороки суспільства, зібрані в одному величезному мегаполісі, похмура і хвороблива гама — саме цей набір у багатьох асоціюється з трилерами та фільмами про маніяків, і багато в чому саме цей фільм стояв біля джерел цього стереотипу. Багато сучасних хороших трилерів охоче беруть ці візуальні прийоми.
Проблема фільму, як не дивно, із сюжетом. Річ у тому, що головний твіст про те, хто ж у підсумку є маніяком, просто не працює. Убивця з’являється абсолютно випадково і раптово, без жодної зачіпки чи натяку на себе, сам прийшовши та зізнавшись у вбивстві. Таке рішення дуже дивує, адже, просто ввівши випадкового маніяка в сюжет зненацька, режисер позбавляє глядача задоволення самостійно простежити за зачіпками та здогадками, щоб вирахувати вбивцю.
Та й самі детективи, виходить, нічого не досягли, не спіймавши злочинця — він сам до них прийшов. У підсумку весь хронометраж картини з розслідуванням стає непотрібним і ні до чого не веде, а значить, час витрачено ніби даремно. Особисто у мене це викликало велике розчарування після повторного та уважного перегляду картини.
Тема зі смертними гріхами та карою за них, напевно, виглядала круто і свіжо на момент виходу. Персонажі також досить звичайні. За винятком того, що їх грають відомі актори, вони нічим не вирізняються. Найстандартніший старий буркотливий коп, який збирається на пенсію, і молодий, гарячий та різкий новачок — чи є більш типові образи для поліцейських історій? Порівняйте цих порожніх персонажів із героями «Мовчання ягнят» — ось де персонажі з великої літери, з нетиповими характерами, типажами та поведінкою.
Думка про те, що книга завжди краща за фільм, уже вважається аксіомою, оскільки практика з дивовижною наполегливістю це підтверджує. Але, як на мене, іноді буває так, що книгу з фільмом порівняти не вдається – тому що кожен із них набуває своєї цінності та значущості.
Так і з «Мовчанням ягнят». Фільм уже давно перевершив книгу за популярністю і став самостійним твором мистецтва та не просто екранізацією. Втім, у книзі є безліч нюансів, яких немає у стрічці. Відомо, що перенести книгу на екран дослівно неможливо, та й немає сенсу. У цьому його самостійність – адже фільм є творінням цілої команди людей, серед яких часто немає автора книги.
У «Мовчанні ягнят» зійшлося кілька зірок. Книгу, навіть дуже хорошу, легко зіпсувати екранізацією. Рідко, але погану книгу рятує фільм. Тут же і літературна основа міцна, і її кіновтілення не знижує планки.
Історій про злих геніїв написано і знято чимало. Десь вони постають відвертими лиходіями, але часто це – харизматичні негідники, чий шарм перекриває добру ауру їхніх антагоністів. Таким є Лектер у виконанні блискучого Гопкінса. Він розумний, талановитий, привабливий. Без сумніву, цікавий співрозмовник, який прекрасно розбирається в темі бесіди та наскрізь бачить людину. Але не обманюймо себе – це вбивця і канібал, який спрямував свою інтелектуальну енергію в негативне русло.
На протилежному боці – Кларис, звичайна курсантка, яка своїм наполегливим розумом заявила про себе своєму шефу. У книзі нам детально розповідають, що її гризе, які в неї сумніви й амбіції, але все одно мимоволі починаєш оцінювати кожен її вчинок, ставитися до неї критично і навіть ніби стояти над нею з указкою – мовляв, не те, не туди, не так.
Але вона жива людина, і в цьому її чарівність. Ми бачимо її страхи. Відчуваємо її невдоволення. І кров так само холоне в жилах разом із її кров’ю у фіналі. Вона може помилятися, і це нормально. У фільмі ми, звісно, усього цього не бачимо, але Джоді Фостер чудово показала, що Старлінг – неоднорідний персонаж.
«Острів проклятих» невипадково має таку популярність серед глядачів, адже це справжній майстер-клас зі створення трилера. Присвятивши фільм геніальному голлівудському продюсеру 1940-х Велу Лютону, Скорсезе наповнює картину алюзіями до таких стрічок, як «Сьома жертва», «Бедлам» та багатьох інших, у створенні яких Лютон брав участь не лише як продюсер, а й часто як автор ідей та творець стилістичних прийомів.
Скорсезе в «Острові проклятих», досліджуючи межу між психічною нормою та патологією, застосовує їх на свій лад, приберігаючи розгадку сюжетної головоломки ближче до фіналу. Відчувши значний вплив стрічки Рона Говарда «Ігри розуму», режисер також прокладає шлях майбутнім трилерам, як-от «Маяк» чи «Манчестер біля моря». Крім того, в «Острові проклятих» простежується слід «Волхва» Фаулза та «Гри» Фінчера.
Весь цей масив цитат потрібен постановнику, щоб якнайглибше дослідити людське божевілля: тут є місце і маренню всезнання, і теоріям змови, і формуванню в психіці хворого іншої особистості, а також, звісно, галюцинаціям і нічним кошмарам.
Помітно, що автор сценарію, та й сам Скорсезе, добре розбираються в темі: психоз – це втрата відчуття реальності, віра хворого у своє марення як у правду, коли суб’єктивне витісняє об’єктивне. Для когось портрет божевільного, хоч і геніального, представлений в «Іграх розуму», здасться переконливішим за ситуацію, запропоновану в «Острові проклятих».
Скорсезе взагалі рідко знімає трилери, тим паче параноїдальні – це не Фінчер, але, навіть у похилому віці залишаючись закоханим у магію кіно, він часто створює подібні стрічки. Крім того, фільм порушує проблему пристрасті людини до уявних світів, духовного ігнорування реальності, а для людей, які нерідко люблять мистецтво більше за саме життя, це серйозна проблема.
Реальність, особливо в її побутовому вияві, часто примітивна, іноді хочеться чогось яскравішого, привабливішого. У цьому сенсі уявне – це ще одна екзистенційна прірва, у яку легко провалитися, а потім важко вибратися. В акторському плані у Ді Капріо дуже професійно «плавиться ментально», і постановник пропонує нам цілий перелік ситуацій, у які той потрапляє, та його реакцій на ці ситуації, щоб ще до фіналу зрозуміти, у чому, власне, справа.
У будь-якому разі фільм викликає співчуття до божевільної людини, адже божевілля – це не лише марення, теорії та ідеї, а й реальні людські страждання.
Я знаю, що є речі, які неможливо стерти з пам’яті. Це немов привиди в голові. Науковою мовою це називається “тригери”, вони спрацьовують, коли ми потрапляємо в те саме місце. У кожної людини воно своє. Особливе місце. І все, як ви вже зрозуміли, бере початок із дитинства. Країна радості завжди приховує несподівану травму, яка, обростаючи роками дорослого життя, перетворюється на хвору істоту в подобі дорослого чоловіка. Йдеться про насильство.
Злочини на цьому ґрунті продовжуватимуться, люди хворі, а священнослужителі під рясою приховують ще більше гріха, ніж пересічні громадяни. Відблиск персня з розп’яттям віддзеркалиться брудним підвалом в очах ягняти, яке занадто рано все усвідомило.
А життя навколо вирує, товариші по дитячих іграх так само змінюються. Хтось став на шлях букви закону. А хтось інший – сірим кардиналом вершить справи в локальному масштабі – час розставив усіх на місця, позначені причинами минулих літ. Але що, якщо минуле наочно натякає на свою владу в сьогоденні?
Це фільм епохи відеосалонів, нульових, я часто бачив цю обкладинку, і назва породжувала запитання. Життєві трагедії – це окремий жанр, він багатогранний. Важкий Тім Роббінс, жилястий Шон Пенн і надзвичайно метушливий Кевін Бейкон.
Тім Роббінс – це наочна картина рани, з якої безперестанку здирають кірку, не даючи їй загоїтися. Його життя – це постійний політ у минуле, де застигло усвідомлення власної неповноцінності. І навіть сім’я та близькі не є показником чи панацеєю.
Бейкон – він і знеболювальне, і лицар справедливості, і мораль, але мораль вимушена. У ньому та його життєвому шляху я бачу спосіб відхреститися від причетності до злочину минулого. Так можна пояснити життєвий шлях і мотиви героя.
Але є й темна сторона – Шон Пенн, той, кого минула трагедія ще не торкнулася. Три долі, три елементи зійдуться в єдине, щоб сформувати розв’язку і, злившись, «вскрити» застиглий гнійник минулих років. Як заведено, там, де коп, місцевий ділок і жертва кружляють у вальсі, нічого хорошого не чекай. Так влаштоване сіре життя і так народжується новий біль.
Ще на титрах я задумався про життєву концепцію Ріки. Адже тут все як у житті. Жертва не знайде спокою, сильний правий, а співробітникам правопорядку краще взагалі мовчати. Усе це ховається за політикою недомовок і не афішується, як заведено в «неофіційних» статутах кругової поруки.
До моменту написання сценарію до стрічки «Китайський квартал» голлівудський сценарист Роберт Таун вважався одним із найпотрібніших авторів Голлівуду. За плечима Тауна вже було з десяток авторитетних проєктів, і він міг самостійно обирати, за яку роботу братися.
Відомо, що свого часу до сценариста звернулися продюсери студії Paramount, щоб він написав для них свою версію культового роману «Великий Гетсбі», запропонувавши за це чималий гонорар. Проте Таун вважав, що ця робота буде для нього нецікавою, адже він задумав зовсім іншу, оригінальну історію, яка могла б стати його справжньою візитною карткою.
Оскільки репутація сценариста вже давно була винятковою, йому не склало особливих труднощів зацікавити студійних босів своєю ідеєю міцного детективного трилера, що запозичує деталі класичного нуару. Дивлячись на популярні жанрові картини довоєнного періоду, Таун узяв до уваги всі ключові моменти та драматургію, які успішно використав у своїх напрацюваннях, а потім підготував остаточний варіант сценарію «Китайського кварталу», орієнтований на обов’язкову участь у зйомках Джека Ніколсона, який на той час уже став знаковою голлівудською величиною, здатною привабити до кінотеатрів натовпи глядачів.
Цілком природно, що актор не був проти втілити на екрані те, що Таун прописав на папері, але без сильного, далекоглядного та вправного режисера ця історія могла б перетворитися на корабель, що тоне. На щастя, «Китайським кварталом» зацікавився сам Роман Поланскі, який не потребує особливого представлення, і в його руках ця стрічка стала справжньою подією, відзначеною численними нагородами та водночас останньою роботою геніального постановника, знятою на території Сполучених Штатів.
Отже, сюжет фільму розгортається у 30-х роках минулого століття в Лос-Анджелесі, який є водночас надзвичайно привабливим і блискучим місцем, але й небезпечним. На його вулицях щодня відбуваються жахливі речі, але люди звикли до такого ритму життя, і мало хто відмовиться покинути місто мрій.
Як риба у воді почувається тут приватний детектив Джейк Гіттес (Ніколсон), який думає, що знає Лос-Анджелес у всіх деталях і його важко чимось здивувати. Однак його впевненість зазнає серйозного випробування, коли він береться за чергову справу. Здавалося б, що складного в тому, щоб розслідувати невірність чоловіка, який, за словами його чарівної дружини Евелін (Фей Данауей), давно поглядає на інших жінок, і добути докази його пригод не буде особливо складним завданням?
Чим далі просувається Джейк, то більше дивних речей відкривається його погляду. Поступово детектив дізнається, ким є той самий Голліс, за яким йому доручено стежити, і які люди входять до його оточення. Виявляється, що історія з подружніми зрадами – це лише верхівка айсберга. У цій справі замішані впливові люди, які ведуть свою небезпечну гру, і якщо припуститися хоча б маленької помилки, то сам Джейк Гіттес може стати розмінною монетою.
Звісно, йому це зовсім не до вподоби, а отже, необхідно виробити тонку стратегію дій, щоб не потрапити остаточно в розставлені недоброзичливцями тенета. Лише тепер Джейк повною мірою відчув, що таке Лос-Анджелес його часу, але й самому місту не варто бути настільки впевненим у собі. Непохитний Джейк Гіттес так просто не здається, адже поступатися, навіть там, де шансів на успіх критично мало, – не в його правилах.
Багато фахівців вважають сценарій «Китайського кварталу» зразковим, на його прикладі вчать молодих авторів будувати логічні ланцюжки та драматичну складову. Після ознайомлення з фільмом не виникає жодних сумнівів у тому, що це справжня подія у світовому кінематографі, яка навіть через багато років після прем’єри викликає щире захоплення. Таун розкидав смислові нитки через усе оповідання і створив головоломку, яку надзвичайно цікаво розкривати.
Але при всіх його заслугах, а також чудовій грі Джека Ніколсона та Фей Данауей, не варто забувати, що саме Роман Поланскі запустив цей маховик і довів його до завершення. Режисеру довелося вивчити кожну літеру сценарію, провести чимало годин з акторами та продемонструвати власне бачення картини, щоб з’єднати всі її захопливі частини в єдиний цілісний моноліт.
Безумовно, це була титанічна праця, адже Таун і Ніколсон мали норовливі характери, а сам Поланскі вважав себе далеко не останнім у кіновиробництві, маючи свій особливий погляд на речі. Проте він ще раз довів, що недарма вважається видатним постановником, створивши водночас класичний нуар, розважальне кіно для мас і просто досконалу історію, ансамбль, із якого ніхто не вибивається.
Насамкінець хочу сказати, що «Китайський квартал» по праву вважається одним із найвизначніших фільмів в історії світового кінематографа. Ця історія має властивість затягувати у свою суть і не відпускати нас, доки все таємне нарешті не стане явним. Звісно, для цього історію варто додивитися до кінця, але навіть не сумнівайтеся – це того варте.
Чекаю на ваш список у коментарях чи в нових «Експертних думках»
