Напевно ніколи не вщухатиме спір між кіноманами та поціновувачами книжок. Одним подавай чудовий візуал, а інші постійно бурчать, що книга була ліпше. Ну звісно, адже там зекономили на комп’ютерній графіці, яку вам малює ваша фантазія. В цьому дописі я вирішив згадати декілька своїх улюблених книжкових екранізацій.
Зміст
Екранізація «451 градус за Фаренгейтом» Рея Бредбері, можливо, і не ідеальна копія книги, але має свої сильні сторони. Вона спрощує сюжет, але все ж передає атмосферу антиутопічного світу, де книги — під забороною. Акторська гра тут безперечний плюс. Особливо мене вразив Майкл Шеннон у ролі капітана Бітті — харизматичного, розумного й водночас суперечливого персонажа. Окремі сцени завдяки акторам оживають і змушують задуматися.
Чесно кажучи, подекуди фільм здавався затягнутим. Я не великий шанувальник Бредбері — пробував читати кілька його творів, але щось у нас із ним не склалося. Ми наче на різних хвилях. Утім, “451 градус за Фаренгейтом” — виняток. Книга колись мене зачепила, а фільм допоміг освіжити спогади, але, звісно, не без компромісів у порівнянні з оригіналом.
Уявіть світ, де книги — вороги, а правда замінена брехнею. Фільм показує суспільство, яке живе за хибними правилами, де пожежники не гасять вогонь, а розпалюють його, спалюючи знання. Ідея не така вже й далека від нашого часу: дезінформація в інтернеті, суперечливі «факти» з «достовірних» джерел — усе це звучить знайомо. Бредбері часто називають пророком, і, дивлячись на сучасність, важко з цим не погодитися.
Мені подобається думка, що книги — це ключ до правди. Але парадокс у тому, що навіть цитати з них у соцмережах часто перекручують або приписують вигадки відомим авторам. У світі «451» брехня стала нормою, і хтось її свідомо підтримує. Суспільство, виховане на обмані, вже не відрізняє його від реальності.
Сюжет у фільмі відчутно спрощений порівняно з книгою. Є моменти, які змушують задуматися, але їх замало, щоб повною мірою відчути глибину оригіналу. Фінал… Скажу так: він не розчарував, але й не порадував. Сумний, логічний, але я сподівався на світліший кінець. Емоції від нього залишилися змішані.
Загалом, екранізація — непогана спроба втілити класику Бредбері. Вона не ідеальна, але варта уваги, навіть якщо вам здасться, що фантастика тут занадто далека від реальності чи, навпаки, надто близька. Якщо фільм не зацікавить, раджу звернутися до книги. Знайдіть час, пориньте в неї — можливо, вона відкриє вам більше, ніж кіноверсія. Вибір за вами, але я сподіваюся, що я вас заінтригував!
Якщо для вас кіно — це лише розвага чи спосіб убити час, краще пройти повз. «2001: Космічна одіссея» здасться застарілим, затягнутим, із нудним сюжетом і примітивними спецефектами. Але якщо ви сприймаєте кіно як мистецтво, цікавитеся історією людства чи готові думати й відчувати разом із героями — цей фільм must-see!
З технічної сторони він безнадійно застарів, що ви хочете від 1968 року? Але з іншого боку, кадри космічних кораблів у просторі не сильно відрізняються від тих, що ми бачимо у пізніших стрічках. Спецефекти прості, адже комп’ютерної графіки тоді ще не існувало, але вони працюють та створюють потрібний настрій у ключові моменти. Інтер’єри космічних апаратів виглядають правдоподібно, і в наступних фантастичних фільмах їхня суть мало змінилася.
Сюжет простий до примітивності: знайшли щось неземне й загадкове — і почали розбиратися. Є тут усе стандартне: таємниці, інтриги земних урядів, штучний інтелект із власними «тарганами» і трагедії в космосі. Нічого екстраординарного. Але річ не в цьому. Фільм не про пригоди чи антураж, а про настрій і сенс. Саме в цьому — геніальність режисера Стенлі Кубрика. Зміст багатошаровий: від політичних ігор до проблем штучного інтелекту (до речі, уявіть, як точно це передбачили в 1968 році — недарма співавтором сценарію був Артур Кларк!) і питань еволюції людства та позаземного розуму
Динаміки тут мало, діалогів ще менше, зате музики вдосталь. І яка це музика! Класичні твори ідеально підкреслюють космічний простір і події на екрані. Фільм триває понад дві години, але подій у ньому небагато. Перше слово звучить аж на 26-й хвилині, а до того лише австралопітеки, які ще не вміли розмовляти. Так, він затягнутий, але я не назву це мінусом. Затягнутість тут працює на атмосферу й передає зміст не лише через слова чи дії, а через відчуття.
Якщо вирішите дивитися, не намагайтеся розбирати деталі чи критикувати з позиції сучасності. Просто відчуйте. Відпустіть розум, дайте волю емоціям і підсвідомості. «2001: Космічна одіссея» — не для всіх, але для тих, хто шукає в кіно щось більше, ніж розвагу, це справжній скарб.
Це один із моїх найулюбленіших фільмів з тих, які я готовий переглядати знову. Щоразу він приносить подив, ніби бачив його вперше. Це нестандартна стрічка, яка дозволяє поглянути на світ під новим кутом.
У фільмі є пародійні моменти, які висміюють нашу реальність, ту саму бюрократію. Є й романтична лінія, але вона не перетягує на себе всю увагу. Гумор це окрема любов. Він тут усюди: у кожній репліці, у кожному кадрі. Деякі словесні звороти й порівняння спочатку викликають здивування (“Що це взагалі таке?”), але потім нестримний сміх. Уява та фантазія творців і сценаристів працюють на повну і це вражає!
Герої — просто знахідка: президент Галактики, який переміг на виборах завдяки харизмі, а його мозок працює від соковижималки, робот із хронічною депресією, комп’ютери з вбудованою життєрадісністю. Кожен із них — унікальний, незвичайний і запам’ятовується.
Цей фільм примудряється щоразу заряджати позитивом. Так, це фантастика, і комусь вона може здатися «дурною». Але якщо придивитися, у ній є що взяти для себе, хоча б урок, як не варто ставити запитання. Хочете знати, хто керує нашою планетою? Тоді вмикайте «Путівник Галактикою» і відповідь вас точно здивує!
Перше, що впадає в око, — це атмосфера футуристичного світу, яка водночас ненав’язливо відсилає до старої стилістики. Під заспокійливу, магнетичну музику глядача швидко переносять у декорації космічного корабля, виконані в дусі класичної фантастики. На мою думку, творцям вдалося знайти гармонію між духом тієї епохи та сучасним кінематографом. Тепер, порівнюючи з нинішніми картинами про космічні подорожі, я бачу, наскільки якісно й душевно він зроблений. Тут багато сцен, які треба відчути, а не просто подивитися. Не всім це вдається.
На мою думку, «Соляріс» це не просто фільм про інші планети чи можливі форми життя. Він ніби відкриває завісу над устроєм нашого світу: інформаційне поле Землі (привіт Вернадський), подібно до Бога, якимось загадковим чином втілює людські думки (можливо, з підсвідомості?) у реальність. До речі, у стрічці є розмови й роздуми про нього — натяк більш ніж прозорий.
«Соляріс» — унікальний фільм, можливо, єдиний, який пропонує поглянути на інопланетян інакше: а що, як вони — це люди навколо нас, створені розумом розміром із планету з глибин нашої підсвідомості? Від самої цієї думки стає моторошно. І «моторошно» — ще м’яко сказано.
Після перегляду в голові зародилася ще одна тривожна ідея: а що, як ми, людство, — лише віддзеркалення минулого, спогад про цивілізацію, якої давно немає? Ця думка лякає й водночас підкріплює ідею про віртуальність нашої реальності.
Це могло б пояснити багато незрозумілого й дати відповідь, чому дещо так ретельно приховували від людства. Якось професор Стенфордського університету на конференції в Нью-Йорку сказав: Питання не в тому, що інопланетяни ходять серед нас у людській подобі. Вони приходять і питають: «Хто з вас досить розумний, щоб зрозуміти, що ви бачите? Чи зможете ви розпізнати те, що перед вами, у його справжній формі?»
Фінал фільму несподіваний і атмосферний. Він залишає після себе неоднозначні, не надто радісні емоції й змушує задуматися про тих, кого вже немає поруч.
Екранізувати роман — завдання не з легких. Починаючи дивитися «Дюну» ще 3 роки тому я зрозумів, що Дені Вільнев — режисер, який уміє це робити майстерно. Я закохався в його стиль ще після «Того, що біжить по лезу 2049», де він блискуче відтворив світ Філіпа Діка, розширивши й доповнивши його. Читав книгу й переглядав фільм паралельно — і мушу віддати належне: Вільнев не пропустив жодної ключової деталі роману, додавши лише кілька штрихів, яких, здається, бракувало оригіналу. Усі діалоги — влучні, на своїх місцях.
Пальми у вогні й зламане крило орнітоптера після бурі — це дрібниці, які можна було б опустити, але їхня присутність свідчить про повагу й любов режисера до історії Арракіса. Він не спотворив головних героїв, підлаштовуючи їх під сучасні тренди. Зміни торкнулися другорядних персонажів (наприклад, планетолога зробили темношкірою жінкою), але навіть вона зіграла свою роль гідно. А фраза “таємниця життя — це не загадка, яку треба розгадати, а реальність, яку треба прожити” вплетена в сюжет так органічно, що ще глибше розкриває сутність Муад’Діба.
«Дюна» — це не просто історія про становлення чи правителя. Це фільм про світ і час, які ми відкриваємо разом із головним героєм. Цей світ візуалізовано настільки майстерно, що бархани й пекуче сонце Арракіса заворожують не менше, ніж засніжені ліси чи гори в інших картинах. Фільм поглинає тебе цілком, як піщаний черв, не залишаючи шансів вирватися.
Чекаю в коментарях на ваші улюблені екранізації, ну і, звісно, на експертні думки