Попри те, що кожному з нас вистачає своїх негараздів, популярність фільмів в постапокаліптичних сценаріях і не думає вщухати. Спробуємо сьогодні згадати найкращі стрічки в цьому жанрі, які найбільше запам’ятались.
Я не претендую на істину в останній інстанції, це всього лише персональна думка.
Фільми, що стали культовими, нечасто отримують гідні й осмислені продовження. Ще рідше до роботи над ними повертаються їхні творці та ідеологи. А про те, щоб таким проєктам виділяли бюджети рівня блокбастерів, годі й мріяти.
Проте Джордж Міллер зважився на сміливий крок і воскресив на великих екранах персонажа, який визначив його кар’єру – Макса. Цей герой, можливо, нарешті принесе режисерові душевний спокій і дозволить відпустити думки про цей проєкт, що супроводжував його все життя.
Джордж Міллер, який колись був лікарем, завжди мав особливе бачення кінематографа – його стиль поєднує жорстокий реалізм із ноткою ідеалізації, що вирізняє його серед інших режисерів. Для нього кожен фільм – це не просто розвага, а спосіб розповісти історію, яка відкриває його внутрішній світ перед аудиторією.
Дивно, як в одній людині можуть уживатися такі різні образи. Міллер, чий перший фільм став трампліном до Голлівуду для всіх, хто працював над ним, мріяв роками переосмислити свій дебют у нових, комфортніших умовах. Він прагнув знімати з великим бюджетом, не озираючись на продюсерів, з акторами, які поділяли б його бачення й могли втілити його задуми. Шлях до реалізації був тернистим.
Міллер змушений був переступити через власні принципи – він зробив Макса частиною команди з перших хвилин, а не самотнім вовком, як у 80-х. Макс перестав бути єдиним ключовим героєм – персонажів стало так багато, що він розчиняється серед них. Сценаристи додали до конфлікту нову ставку: тепер люди борються не лише за паливо, а й за воду, що робить війну ще більш напруженою.
Кількість референсів до літератури, кіно й попкультури вражає своєю щедрістю. За словами самого Міллера, його команда створила щось унікальне – суміш опери з її драматичною глибиною й рок-концерту з його шаленою енергією та безперервним рухом.
Найбільш тверезим і логічним персонажем «Дороги гніву» став гітарист, який невпинно грає, не звертаючи уваги на хаос довкола. Том Харді втілив не класичного Макса, а радше його тіньову подобу – більше звіра, ніж людину, особливо на початку фільму. Шарліз Терон, яка давно не радувала яскравими ролями, отримала кілька сильних драматичних моментів і перспективу розвинути свою героїню в майбутніх частинах.
Завдяки значному бюджету Джордж Міллер зміг досхочу поекспериментувати з технологіями, машинами й постапокаліптичним світом, де люди борються за виживання. Оператор Джон Сіл, ветеран класичного кінематографа, повернувся до роботи заради цього проєкту, і його пристрасть відчувається в кожному кадрі. Саундтрек, хоч і не дотягує до музики трейлерів, ідеально занурює в атмосферу цього божевільного світу.
Книга Ілая (The Book of Eli, 2010)
«Книга Ілая» від братів Х’юз – це вже не просто апокаліптична драма, а постапокаліптичний екшен. Ця картина виходить за межі «цього світу» й зазирає в реальність, що настала після глобальної катастрофи. Події розгортаються у 2043 році: після невідомого катаклізму Земля – від найбідніших регіонів до колись процвітаючих держав – перетворилася на безкраю пустелю.
В Америці, де й закручується основний сюжет, бродять банди, які полюють на самотніх мандрівників і грабують їх. Головний герой, Ілай (Дензел Вашингтон), не з тих, кого легко здолати чи зробити здобиччю. Подорожуючи спустошеною Каліфорнією, він потрапляє до місця, де панує Карнегі (Гарі Олдман) – головний антагоніст фільму.
На перший погляд, сюжет здається знайомим і навіть трохи зношеним, але «Книга Ілая» затягує глядача в події на екрані. Цьому сприяє міфологічна стилістика, яку майстерно вплели сценаристи: імена персонажів, їхні діалоги й артефакти створюють особливу атмосферу.
Та ключову роль у формуванні унікальної аури відіграла робота оператора Дона Берджесса, відомого за «Форрестом Гампом» і «Ідентифікацією Борна». Камера наче насолоджується естетикою руйнації, показуючи її з найнесподіваніших ракурсів. Пісочні відтінки, приглушена насиченість кольорів і висока контрастність у поєднанні з продуманою композицією кожного кадру створюють візуальний ряд, який є одночасно виразним і стриманим.
У сценах напруженого екшену камера перетворюється на холодного спостерігача, фіксуючи події без зайвих емоцій, лише зрідка дозволяючи собі широкі плани чи динамічні проїзди. Проте операторська майстерність – це лише оболонка, через яку розкривається суть: акторська гра, режисура й підбір талантів, який уже з першого погляду на афішу викликає неабиякий інтерес.
Для Гарі Олдмана роль лиходія – звична справа, адже він уже втілював подібних персонажів у «Дракулі», «Леоні» чи «П’ятому елементі». Натомість Дензел Вашингтон уперше приміряє образ харизматичного воїна-одинака – і спостерігати за цим надзвичайно захопливо. Міла Куніс, також виглядає у своїй ролі природно й органічно.
У результаті брати Х’юз подарували нам не просто якісне кіно, а стильну й неординарну стрічку. Вони зібрали команду талановитих акторів, запросили чудового оператора й перетворили стандартний сценарій на щось значно більше – картину, яку варто подивитися всім шанувальникам філософських бойовиків і глибокої фантастики. Та й для тих, хто просто любить видовищний екшен, тут є на що подивитися: бойові сцени у «Книзі Ілая» не лише численні, а й поставлені з великою майстерністю й красою.
Пташиний короб (Bird Box, 2018)
Фільми на постапокаліптичну тематику з’являються на екранах досить регулярно. Їхня відмінність зазвичай полягає лише в тому, хто чи що стало причиною глобального лиха. Зомбі-апокаліпсис уже давно набрид допитливим глядачам, тож сценаристи іноді намагаються прокласти більш винахідливі, а якщо пощастить, то й оригінальні шляхи.
І часом у цьому, здавалося б, заїждженому жанрі вдається знайти щось справді цікаве. У 2018 році вийшли дві стрічки, схожі за задумом, але різні за втіленням – «Тихе місце» та «Пташиний короб». Обидва фільми об’єднує боротьба людей із якоюсь загадковою сутністю, походження якої залишається невідомим (і пояснень того, що відбувається, в обох випадках дається обмаль).
У «Тихому місці» людство обмежене у використанні звуків, тоді як у «Пташиному коробі» смертельну загрозу несе зір. Важливо, що нам показують сам початок катастрофи: люди, побачивши щось незрозуміле, впадають у ступор і в найкоротші терміни знаходять спосіб накласти на себе руки. Що саме змушує їх це робити, глядач може лише припускати.
Легко уявити, що подібні зміни призводять до миттєвого хаосу й паніки. За лічені хвилини кількість жертв стрімко зростає, а ті небагато, хто вижив і не піддався впливу таємничого феномену, об’єднуються в групи й ховаються в укриттях.
З погляду оповіді, фільм побудований майстерно. Події подаються не в хронологічному порядку, але переходи між сценами виглядають плавними й логічними, дозволяючи глядачеві комфортно перемикатися між локаціями. На початку ми бачимо жінку з двома п’ятирічними дітьми, які в екстреному режимі намагаються перетнути гірську річку. Особливість у тому, що вони рухаються наосліп, із зав’язаними очима, що одразу викликає запитання.
Що далі розгортається історія, то більше виникає сумнівів щодо логіки подій. Наприклад, не всі, хто бачить таємничу субстанцію, гинуть – деякі продовжують жити, перебуваючи в ейфорії від побаченого, але з одержимою жагою показати це іншим. Пояснення цього феномену залишаються розмитими й непереконливими. Що це за істоти, як вони впливають на людей, чому саме через зір – усе це відкрите для інтерпретацій.
Технічно фільм виконаний на високому рівні: є психологічна напруга, сюжет не провисає, а персонажі не дратують надмірною дурістю.
Сандра Буллок справляє сильне враження – її героїня переконлива як до, так і після трагічних подій. Натомість Джон Малкович отримав досить банальну роль буркотливого циніка, яку міг би зіграти й менш відомий актор. Данська режисерка Сюзанна Бір додала стрічці скандинавської стриманості й відстороненості, що пішло на користь – фільм не перевантажений пафосом чи зайвими емоціями.
У підсумку вийшло цікаве й напружене кіно про виживання в незвичайних умовах, але з фіналом, який не завершує історію, а радше ставить її на паузу, залишаючи безліч запитань без відповідей.
Цей фільм створений за однойменним романом Кормака Маккарті, який у 2007 році був ушанований Пулітцерівською премією. Відчуженість і безнадія — основа цього фільму, але водночас у ній є місце для віри в себе, сімейних цінностей і гуманізму. Пулітцерівська премія – одна з найвизначніших нагород у літературному світі, і її не вручають просто так. Роман, безперечно, вражає, а якісна літературна основа завжди була запорукою успіху екранізацій – згадаймо хоча б «Втечу із Шоушенка» чи «Хрещеного батька».
Адаптацією книги зайнявся Джо Пенхалл, і його робота вийшла блискучою. Перенести цю похмуру сагу на екран було непростим завданням, але йому вдалося зберегти дух оригіналу, зробивши сценарій доступним і зрозумілим для широкої аудиторії.
Події розгортаються приблизно через десятиліття після апокаліпсису. Не потрібно бути ясновидцем, щоб зрозуміти: причиною стала ядерна війна, яка спричинила екологічні катастрофи. Але у «Дорозі» причина трагедії відходить на другий план – набагато важливішими є її наслідки.
Планета перетворилася на похмурий світ, де густі хмари не пропускають сонячне світло, а землю поливають кислотні й хімічні дощі. Через це вода в річках набула жовтувато-рудого відтінку й нагадує токсичний розчин, а океан став сірою мертвою субстанцією – справжньою «територією смерті». Тварини, що залежали від цих ресурсів, зникли, а земна кора страждає від постійних землетрусів і розломів.
Голлівуд часто знімає гучні блокбастери про кінець світу, наповнені комп’ютерною графікою й спецефектами, де герої мужньо долають лиха, жартують і демонструють порожній патріотизм. Такі фільми – бездушні, орієнтовані лише на касові збори, під них зручно жувати попкорн, а після перегляду швидко забути побачене, як чергове шоу чи беззмістовний політ фантазії.
Натомість «Дорога» показує апокаліпсис без прикрас – таким, яким він міг би бути: царством смерті, болю, відчуження й безвиході. Люди тут не пересиджують катастрофу в надії на краще – вони повільно вимирають і деградують, подібно до динозаврів. Епоха людства, яке підкорило природу й перебудувало світ під свої потреби, добігла кінця.
Людська подоба поступово зникає: моральні цінності втрачені, люди перетворюються на стерв’ятників, що вбивають і пожирають одне одного. Їжа стала новою валютою, а гроші відійшли в минуле – у цьому сенсі мрія Тайлера Дардена з «Бійцівського клубу» про крах системи й повернення до первісності стала реальністю.
Гра акторів викликає захват. Вігго Мортенсен, один із найкращих акторів нашого часу, відомий завдяки «Володарю перснів», не пішов шляхом комерційних голлівудських проєктів із захмарними гонорарами. Він обрав кіно з душею й ідеєю, де може розкрити свій талант у нетривіальних ролях. Цей фільм – яскравий доказ його майстерності, його гра перевершує всі очікування.
Переглядаючи «Дорогу», відчуваєш, що вона зроблена з душею й серцем. Актори погодилися на менші гонорари, режисура чутлива, музика чудова – усе це залишає приємний післясмак. Скромний за голлівудськими мірками бюджет використаний ефективно, кожен долар пішов на справу. Хіллкоут створив мінішедевр без гучної реклами й величезних вкладень. Тут мало екшену, натомість у центрі – внутрішній світ героїв, їхня душевна боротьба з жахливою реальністю. Це один із найкращих американських фільмів у своєму жанрі – без награності, без дурного гумору чи сентиментів.
Напишіть в коментарях, які фільми ви б додали у список постапокаліптичного жанру?