Return to Silent Hill: туманний "поворот не туди", чи мрія фанатів?

Я чекав на “Return to Silent Hill” з великими надіями. Перший фільм 2006 року з Шоном Біном справді викликав емоції своєю атмосферою та візуальною частиною. Там місто задихалось, але жило власним моторошним життям,  сцени пронизували тривогою, хоча звук сирени тепер навіває інші асоціації. Туман з попелом ставав повноцінним персонажем.

Чомусь згадалася тогорічна напівпровальна Silent Hill f, що відбилася від лінії центральної історії оригінальної серії, перенісши дію в Японію 1960-х років.

Постер нового фільму видає підхід творців. Вивалили відразу трьох найпопулярніших монстрів, щоб привернути більше уваги. Шкода, що творців занесло кудись не туди. Можливо, це кіно більше зайде справжнім фанатам серії ігор, які пам’ятають персонажів, сюжет, розвиток.

Тепер же Кристоф Ган повертається до цієї франшизи через двадцять років, і результат викликає суперечливі почуття. Режисер явно хотів екранізувати саме другу класичну частину гри. Як на мене, з цим краще впоралися розробники ремастеру Silent Hill 2 передавши загадковість напівзруйнованого містечка, де оживають особисті демони. У них вийшло передати атмосферу Лінча, коли пояснень може бути безліч, а правильної відповіді немає.

Замість лінчівського загубленого Джеймса, який бореться з власною темрявою, ми отримали художника, що їздить на Мустангу. Де ж пропало мистецтво часів “Братства вовка”?

Взагалі спроба усереднити Silent Hill, все пояснити для звичайних глядачів виглядає програшним рішенням. Тут потрібен авторський підхід, щось на кшталт “Шосе в нікуди”. Адже творці Silent Hill 2 ніколи не приховували, що надихалися роботами Девіда Лінча. У постійному екшені та біганині губиться в’язка меланхолійна атмосфера першоджерела. Темп настільки заколисує, що легко втратити нитку оповідання, хоча основний конфлікт читається досить просто.

Чому раніше перспективний режисер не зміг піти цим шляхом, сказати складно. Можливо, він сам не хотів ризикувати, або продюсери обмежили його певними рамками. В цих рамках та тісному хронометражі він як фанат серії намагається звести кінці з кінцями, вразити окремими візуальними рішеннями, чим колись славився. Музика Акіри Ямаоки з оригінальних ігор стала безсумнівним плюсом. І все…

Тих, хто добре знає ігри, зворушить хіба що саундтрек та знайомі локації, пара цікавих сцен та образів. Тих, хто не знає, зацікавлять можливо незвичайні монстри. Сирена, медсестри, Безрукі, Пірамідоголовий використані радше як атракціон, щоб розворушити глядачів на вечірньому сеансі.

По суті перед нами глибока меланхолійна драма. З одного боку, це важливо, зараз модно проговорювати те, що накопичилося в душі. Може, нинішній молоді такий формат зайде. Але окремого персонажа у вигляді самого Сайлент Хілла, як у першому фільмі, побачити не вдалося.

Фільм не повний провал, але й на щось не претендує. Раз подивитися варто, але переглядати точно не тягне. Будемо сподіватися, що інтересу до Silent Hill це кіно хоча б не нашкодить.