Як поціновувач наукової фантастики, я уже давно планував прочитати одне з її першоджерел, роман Жуля Верна “Із Землі на Місяць” та продовження цієї книги, роман “Навколо Місяця”. Проте довго відкладав це через сумніви щодо актуальності твору та його сюжету. На мій погляд, розповідь дійсно трохи нуднувата та пафосна, проте деякі технічні моменти мене зацікавили й то настільки, що я вирішив написати цей огляд.
Почнімо з речей, які Жулю Верну вдалося передбачити з неймовірною точністю. За сюжетом книги, події відбуваються у Сполучених Штатах Америки після закінчення громадянської війни, що стала причиною швидкого прогресу в розвитку артилерійських систем, зокрема гармат. Але після війни інтерес до цієї теми охолонув і щоб його відновити, голова Гарматного клубу Барбікен оголосив про план побудови величезної гармати, за допомогою якої можна відправити снаряд на Місяць. Для цього він запропонував збудувати гігантську колумбіаду у вигляді глибокої шахти, стінки котрої мали заливатися чавуном.
Це нагадує ідею про те, як не розпочинаючи війну можна перевести прогрес військових технологій та суперництво між державами у цивільне річище, яку використав президент США Джон Кеннеді, коли оголосив про політ людини на Місяць. Самі ж ракетні технології отримали значний поштовх у розвитку під час Другої світової війни.
Найпотужнішою на той час ракетою була Фау-2 – одноступенева балістична ракета, розроблена німецьким конструктором Вернером фон Брауном. Вона стала прообразом для створення не лише балістичних, але і космічних ракетоносіїв.
За початковим задумом Барбікена на Місяць повинні були відправити сферичний снаряд, але француз Мішель Ардан радить замінити його на циліндричний і полетіти всередині цієї капсули.
Тут автор книги пропонує використати алюміній в якості матеріалу для неї. У XIX столітті це був дуже дорогий метал, проте він широко застосовується в сучасній аерокосмічній індустрії.
Також Жуль Верн розумів важливість місця запуску, тобто широти з якої потрібно запускати снаряд. Для цього у США підходять тільки два штати, Техас та Флорида та автор вибрав Флориду, як місце розташування гармати. А як ми знаємо, космодром, з якого були здійснені реальні польоти людей на Місяць знаходиться саме у Флориді. Також надзвичайно точно було прораховано усе, що стосується законів Ньютона та небесної механіки, тобто час запуску, початкова швидкість, траєкторія руху та тривалість польоту.
За задумом книги, троє пасажирів (така ж кількість, як і у космічному кораблі Аполлон) мали виконати посадку на Місяць, але через те, що снаряд збився з траєкторії, йому вдалося здійснити лише обліт навколо Місяця, як під час місії Апполон-8, за винятком виходу апарата на орбіту нашого супутника. Старт Аполлона-8 відбувся 21 грудня 1968 року, а вийшов він на навколомісячну орбіту в різдвяний святвечір, 24 грудня.
Це майже збігається із днем та місяцем запуску капсули з шахти (1 грудня) та тривалістю польоту у чотири дні. Підозрюю, що Жуль Верн навмисне побудував розповідь так, щоб Сонце знаходилося з протилежно боку Землі. В такому разі космічні мандрівники не могли бачити її поверхню та зворотній бік Місяця, які знаходилися в темряві. Так автору не прийшлося описувати те, що жодна людина у світі на той час ще не спостерігала.
Проте саме цікаве починається тоді, коли Жуль Верн намагається описати явища, на які впливає не тільки механіка Ньютона, а й теорія відносності Ейнштейна. Я маю на увазі гравітацію та її ефекти. Одним із наслідків принципу еквівалентності гравітаційної та інерційної маси є те, що вага тіла, тобто сила, з якою воно діє на опору або підвіс, також залежить від його прискорення.
Так під час вільного падіння вага тіла дорівнює нулю, тому астронавти на орбіті перебувають у стані невагомості, а під час зльоту та посадки вага збільшується, тобто виникає перевантаження. Якраз величезне перевантаження стало основною причиною того, що космічні гармати не знайшли свого практичного застосування у сучасній космонавтиці.
Але ці знання ще не були відомі Жулю Верну, тому єдине, що хвилювало автора, це ударна хвиля від вибуху заряду піроксиліну, яка мала надати капсулі другої космічної швидкості. Для захисту від неї було запропоновано використати шар води в якості амортизатора. Також конструкція снаряда передбачала наявність ракет заправлених порохом, які розміщуючись на дні капсули мали сповільнити її падіння на поверхню Місяця. Ідея доволі наївна з огляду на те, яким складним та небезпечним є етап посадки космічного апарата на поверхню небесного тіла.
Ще викликає усмішку той факт, що снаряд не згорів увійшовши на великій швидкості в атмосферу Землі та не розбився після падіння у Тихий океан. Звичайно, автор розумів, що апарат нагріватиметься від сили тертя повітря, але не усвідомлював наскільки потужним і руйнівним може бути цей процес. У випадку з посадкою на воду, для Жуля Верна була важлива глибина, на яку міг пірнути снаряд, проте на такій швидкості його б просто розплющило при ударі об водяну поверхню. Хоча і тут він вгадав, адже кораблі Аполлон також приводнювалися в Тихому океані.
У книзі автор багато розмірковує над питаннями, які були ще не вирішеними на той час. Чому світить Сонце? Чи є життя на Місяці? Не буду втомлювати вас такими подробицями, лише на останок розгляну найцікавішу, як на мене, частину твору, яка стосується невагомості. Згідно з законом всесвітнього тяжіння Жуль Верн вірно зауважує, що на снаряд і далі буде діяти гравітація Землі. Проте він не здогадувався, що під час вільного падіння його вага і вага усіх пасажирів буде рівна нулю.
Тому за сюжетом книги вони продовжували відчувати тяжіння та переміщуватися по нижній частині капсули. Правда є відрізок подорожі, де сила притягання Землі та Місяця повинні врівноважувати одна одну і де, за задумом автора, герої мають відчувати невагомість. Цей момент описано з такою реалістичністю, неначе це розповідь астронавта, який побував у космосі. Звичайно, тілесні відчуття автор не міг достеменно передбачити, але поведінка людей та речей у стані невагомості передана неймовірно точно.
Завершуючи огляд, хочу розказати вам про сцену яка мене найбільше вразила і не якоюсь там несподіваною подією чи передбаченням, а тим, як автор був близьким до нового погляду на природу гравітації.
Тут важливо згадати, що крім трьох людей у капсулі знаходилися ще дві собаки. Так ось, один пес по кличці Сателіт помер під час польоту, тому пасажири були змушені викинути його через люк у відкритий космос. Через деякий час вони помітили невідомий об’єкт, який летів поруч із кораблем. І тут автор словами свого героя дає таке пояснення.
Через те, що у пустому просторі тіла будь-якої форми та ваги падають з однаковою швидкістю, Сателіт продовжував слідувати за кораблем увесь цей час. Аж тут мені спало на думку, от якби Жуль Верн у своїй уяві перемістив собаку назад в капсулу. Тоді він би побачив, що вона продовжувала б летіти з тією ж швидкістю, як і корабель, не торкаючись при цьому його стінок. Тобто всі об’єкти, які знаходились в снаряді мали перебувати в стані невагомості. А це один в один повторює відомий уявний експеримент Альберта Ейнштейна з падаючим ліфтом, адже снаряд після пострілу гармати також перебував у стані вільного падіння.
Як згадував сам Ейнштейн, коли він сидів на стільці у патентному бюро в Берні, його раптом осяяло. Якщо людина вільно падає, то вона перестає відчувати власну вагу. Згодом він казатиме, що це була найвдаліша думка його життя.
Як ви можете побачити, Жулю Верну не вистачило всього трішки, щоб прийти до такого самого висновку. Потрібно було лише вийти за межі звичних уявлень та усвідомити, що собака буде знаходитися у вільному падінні не тільки за межами корабля, а й всередині. Лише маленький крок відділяв його від Ейнштейна. Проте цей маленький крок і відрізняє генія від простої людини, навіть такої начитаної та з такою багатою уявою, як Жуль Верн. Звичайно, він не був ученим та навряд чи розробив би нову теорію гравітації. Але хто знає, можливо цей здогад міг пришвидшити прогрес тогочасної науки та змінити її історію.