Аудіофіли нерідко позиціюють себе наче небожителі серед простих смертних, адже тонкощі звуку не дано пізнати кому завгодно, не кажучи вже про втрачені таємниці «справжнього звуку». В цьому дописі спробуємо пройтися по деяким міфам, які певний час носились інфопростором та викликали чимало суперечок.
Зміст
Якщо коротко — ні, не звучить. Якщо «краще» чи «гірше» міряти тим, як сильно підсилювач спотворює звук, то лампи програють транзисторам із тріском. Але ось парадокс: для деяких звукових сценаріїв ці спотворення — як мед для вух, і лампи там колись були королями поки хитрі інженери не наклепали транзисторні схеми й мікросхеми, які звучать не гірше, а коштують дешевше. Прощавай, романтико!
Теплий ламповий Hi-End оце так розкіш! Усього якихось двадцять тисяч доларів і він ваш.
Чому ж тоді аудіофіли з товстими гаманцями досі моляться на лампові підсилювачі? Запитайте в тих, хто їм ці лампи продає. У їхній паралельній реальності кабелі мають «напрямок», а техніку треба «прогрівати», як старе вино. Слухати ці байки серйозно — це хіба що самому захотіти підзаробити на аудіофільській вірі в чудеса.
Лампові підсилювачі дорожчі, бо лампи складніші за транзистори? Та ну, смішно ж! Насправді схеми на лампах простіші — не треба вигадувати складні ланцюжки для перевантаження, лампа сама собі рок-зірка. Але ось біда: самі лампи коштують як крило від літака, бо їх уже не штампують мільйонами, як пів століття тому. Тепер це ексклюзив для особливих поціновувачів.
А ще в сетах є класичні трансформатори — не такі складні, як мікросхеми, але коштують дай боже, бо робляться на замовлення для цих «теплих» красунь. Ну і, звісно, за «лампову теплоту» і гучне ім’я бренду треба викласти кругленьку суму. Тож якщо хочете звук із присмаком ретро — готуйте гаманець, але не чекайте, що він заграє краще за транзисторного брата.
О, так, «прогрів» навушників — це священний ритуал аудіофілів, який тягнеться ще з часів, коли люди вірили, що земля пласка. Ідея в тому, що ваші новенькі навушники треба «розносити», як старі кеди, щоб вони зазвучали «правильно». Просто вмикаєте музику, білий шум чи хоч би й котяче нявкання — і чекаєте, поки минають хвилини.
Насправді це маячня. Частотна характеристика ваших навушників не зміниться, хоч би скільки ви їх «гріли». RTINGS навіть заморочилися з тестами кількох пар і не знайшли жодних доказів, що «прогрів» — це щось більше, ніж вигадка для форумних персонажів. Тож просто вдягайте навушники. Але ж ні, навіть Soundcore і JLab пишуть інструкції з «прогріву» — мабуть, щоб ви відчули себе особливим, поки крутите музику в порожнечу.
Цей древній і неактуальний міф про кабелі на щастя вже давно розвіяний. Мовляв, золото звучить краще, ніж звичайна «мідяшка». Насправді ж золоте покриття це просто захист від іржі та красива цяцька для очей. Мідь швидко окислюється, а золото ні, ось і вся «магія».
Але не поспішайте продавати нирку за золотий кабель. Звичайне нікелеве покриття робить те саме за копійки, а чисте золото ще й стирається швидше, ніж ваші нерви від сусідського перфоратора.
Золотий сплав із нікелем це вже компроміс, але на звук це не впливає ні на йоту. Золото краще проводить струм? Та кому це цікаво, якщо сигнал іде через мідь усередині? Тож беріть нікель і не переймайтесь, золото ніхто не побачить, коли кабель уже встромлений.
Ось тут починається справжня війна смаків. Цифрове аудіо — для тих, хто любить контроль і не хоче возитися з шумами. Аналогове, типу вінілу, — для романтиків, які обожнюють «теплий» звук і хрип платівок. Обидва табори готові воювати, доводячи свою правоту.
Та правда проста: немає «кращого». Усе залежить від того, що вам до душі. Об’єктивно ні цифрове, ні аналогове не перемагає — це як сперечатися, що смачніше: борщ чи піца. Слухайте, що подобається, і не слухайте фанатиків із їхніми «аргументами».
Виробники люблять хвалитися цифрами типу «10 Гц — 40 кГц», ніби це щось значить. Але людське вухо чує від 20 до 20 000 Гц, і все, що поза цим, — просто маркетинговий пил в очі. Навіщо вам навушники, які грають ультразвук? Для кажанів чи дельфінів?
Тож не ведіться на «широкий діапазон» — це не зробить ваші треки кращими, а вас — щасливішими.
Багато меломанів, начитавшись форумів, свято вірять, що професійна аудіотехніка — це синонім «краще» і «дорожче». Ну звісно, звучить же солідно, правда? Насправді все не так райдужно, і «професійна» — це не про якість, а про те, що вона для тих, хто заробляє на ній хліб. От і вся магія.
Як відрізнити «професійну» штуку від «простої смертної»? Та елементарно — подивіться на неї. Якщо виглядає, ніби її склепали в гаражі, без натяку на дизайн, і ніякого тобі глянцевого лаку чи шкіряних вставок — вітаю, це воно. Професійна техніка не для красунчиків, а для роботи.
Ще один лайфхак — гляньте на роз’єми. Якщо бачите щось типу Speakon, кругленьке і явно не схоже на звичні домашні клеми чи «прищіпки», то це точно не для вашого затишного дивана. Такі штуки люблять професіонали, які тягнуть кабелі по клубах і стадіонах.
А вся суть у навантаженні. Уявіть собі торговий центр, кафешку чи спортзал — музика там гудить цілодобово, без перерв на чай. Ось для цього і потрібна професійна техніка, яка витримує таке знущання. А вам вдома що, влаштовувати дискотеки на 300 квадратів?
До речі, про потужність. Якщо ви озвучуєте ангар, то так, беріть щось серйозне. А для вашої спальні чи кухні на 10 метрів цілком вистачить скромних настінних колонок. Не треба гнатися за «професійним» статусом, щоб потім хвалитися сусідам, які й так уже ненавидять ваш плейлист. Тож подумайте двічі, чи потрібен вам цей аудіо-монстр удома, чи краще залишити його звукорежисерам із їхніми вічними дедлайнами.