Протягом всієї історії людства мир був лише невеличким проміжком спокою між нескінченними війнами. Але історія вчить лише тому, що нічого не вчить і кожне покоління з задоволенням повторює помилки минулого. В цій підбірці я перелічу свої улюблені фільми на військову тематику, або ті, які мали в собі сюжетні елементи війн минулого.
Зміст
«П’ятдесят років пішло на підготовку Європи до вибуху — і п’яти днів вистачило, щоб її підірвати».
Безіл Ліддел Гарт. «Історія Першої світової війни».
Такі кінокартини необхідно демонструвати всім, хто мріє щось там повторити чи кудись знову дійти. Причина проста: подібні фільми здатні протверезити та змусити подивитися на війну під іншим кутом. У стрічці Сема Мендеса «1917» є промовистий момент, коли в підвалах напівзруйнованого, охопленого вогнем міста головний герой натрапляє на молоду жінку з немовлям на руках. Навколо згарища, руїни та п’яні солдати, а в глибині будівлі ледве жевріє слабке життя, що чіпляється за відведені йому дні.
Сем Мендес у своїй роботі показує, що будь-яка війна тягне за собою слід зла із безумства, болючих втрат і безглуздих жертв, яких можна було б уникнути. Режисер обирає правильний підхід, адже дає глядачу можливість зробити власний вибір, слідкуючи за двома персонажами з глибин окопів. За сюжетом, їм необхідно доставити термінове повідомлення через лінію фронту, але що чекає їх там, де на колючому дроті висять тіла солдатів, а в глибоких воронках щурі живляться загиблими? Усе це стає сильним інструментом у руках режисера, який демонструє справжнє безумство війни.
Сем Мендес разом з оператором Роджером Дікінсом знімає «1917» так, щоб протягом усього фільму створювалося враження єдиного кадру. Цей прийом потрібен для того, щоб глядач відчув себе частиною картини, нерозривно пов’язаною з подихом смерті, що раз за разом переслідує героїв.
Природа в картині гине разом із людьми, але вона всеосяжна, тому непомітно приховує гострі ділянки боїв. «1917» – це гра контрастів. На відміну від «На Західному фронті без змін», цей фільм не прагне розчавити глядача своїм песимізмом. Натомість картина сподівається на відродження найкращих людських якостей, вірячи, що навіть після низки страждань і втрат людина більше ніколи не візьме до рук зброю.
Сем Мендес не забуває згадати й про пихатість вищого командування, витончено розкриваючи цю тему в самому кінці фільму. Гординя руйнує не лише здоровий глузд, а й приносить безглузду загибель мільйонам невинних душ і доль.
Продовжуючи тему Першої світової війни я не міг не згадати цей фільм. Так, він присвячений зовсім не війні, а історії цілого життя, на які головним чином повпливали саме військові події. Вони так чи інакше поламали долі молодих та гарячих юнаків — трьох синів полковника Ладлоу.
Фільм Едварда Цвіка, який уже став по-справжньому легендарним, розповідає про любов, честь, братерство та інші непідвладні часу цінності. Знятий ще у далекому 1994 році, він ніколи не втратить своєї актуальності. Питання, які підійматися в цій стрічці, не мають терміну давності.
Полковник Ладлоу разом живе на заході Сполучених Штатів. Колись він воював проти індіанців, але відтоді минуло багато часу. Ладлоу зрозумів, що індіанці – такі ж люди, як і білі, і мають право на життя, рідну землю та щастя. Саме цим принципам він навчає своїх синів. Хлопці виростають, і між ними панує міцна дружба, здається, що весь світ належить їм.
Усе починається, як це часто буває, з жінки. Точніше, з дівчини Сюзанни, яку молодший брат привозить додому як наречену. Згодом починається далека війна, брати, не слухаючись батька, вирушають на фронт…
Коли я дивився цей фільм у юності, то бачив у ньому зовсім інше, ніж тепер. Однак із віком я набагато глибше перейнявся іншими образами. «Легенди осені» можна переглядати безліч разів. Щоразу помічаєш нові деталі та нюанси акторської гри. Саме тому цей фільм по праву входить до золотого фонду світового кінематографа.
Перед переглядом цієї картини варто розуміти, що вона, м’яко кажучи, непроста. Це змусило постійно відкладати фільм на потім, у список «переглянути пізніше». Після перегляду можна сказати, що подекуди стрічка дійсно жорстка та відверта. Проте чи залишається після неї важкий осад? Особисто в мене – ні. Фільм реалістичний, він змушує замислитися, але не є важким у звичному розумінні цього слова.
Сюжет доволі простий: не надто відомий, але надзвичайно талановитий піаніст живе в Польщі, окупованій у 1939 році. Наслідки та сам процес гніту показані без будь-яких приховувань. Головного героя кидає з однієї крайності в іншу: втрата рідних, нестерпні умови, голод, і так аж до кінця Другої Світової війни.
Але чому саме піаніст? Фільм дає вичерпну відповідь на це питання лише однією сценою, де герой грає на інструменті перед офіцером. Музика тут виступає як окремий персонаж, можливо, єдине, що поєднує цих двох людей.
Мистецтво не має бути за чи проти, чорним чи білим. Але чи здатне воно існувати в жахливі, а можливо, навіть безнадійні часи війни? Фільм не боїться ставити це та багато інших питань, що потребують осмислення. І за це йому величезна подяка.
Про художні переваги цього фільму та його надзвичайно глибокий гуманістичний меседж сказано вже чимало. Головна тема твору полягає в тому, що навіть у найжахливішому пеклі кожна людина має можливість не ховатися за фразою «Я солдат, я просто виконував накази», а залишитися людиною, навіть ризикуючи життям, свободою, здоров’ям чи майном. Для цього, звісно, потрібна неабияка особиста мужність. Цю ідею підтверджує реальна історія Оскара Шиндлера, яка знайшла відображення у шедеврі Стівена Спілберга.
У фільмі майстерно показано поступове відкриття так званих «вікон Овертона», що ведуть до занурення суспільства в справжнє пекло. Режисер зображує цей процес окремими штрихами, які проходять фоном для основної оповіді.
Історія вчить нас (і геніальний твір Спілберга чудово це ілюструє), що будь-яка сегрегація людей за будь-якою ознакою, будь-яке обмеження їхніх прав чи дискримінація (навіть якщо спочатку це не виглядає тривожно) зрештою завжди закінчується дуже погано.
Фільм точно описує механізм адаптації людської психіки. На кожному етапі шляху до кошмару люди думають: на цьому все, гірше вже не буде, треба лише перетерпіти. Але на кожному наступному етапі стає ще гірше, вікно Овертона відкривається ширше. Те, що ще рік тому здавалося неможливим і немислимим, стає нормою, сприймається як звичайний порядок речей. І люди безмовно це терплять, якщо «варити жабу повільно». Щойно вони звикають і адаптуються до однієї ситуації, як вона змінюється на гірше, але загальний напрямок послідовного руху залишається незмінним.
Якщо на першому етапі люди всіма способами намагаються отримати заповітну «синю робочу картку», вважаючи її порятунком, то вже на наступному етапі всі ці документи втрачають будь-яке значення. Бо правил немає. Їх довільно змінюють ті, хто їх насправді встановлює. Марно обманювати себе і живити марні надії, що варто лише вписатися в нову нормальність, виконати потрібні приписи, якось пристосуватися, і все минеться. Ні, не минеться.
Іноді буває так, що чим гучніше ім’я режисера, тим більше скептицизму викликають його роботи. Щодо «Врятувати рядового Раяна» часто можна почути закиди у плакатності та пафосі, мовляв, не варто ризикувати життями десятка відважних бійців заради порятунку одного невідомого солдата.
Розумні з морального погляду фільми про війну можна поділити на дві категорії: ті, що говорять про безглуздість насильства, і ті, що зображають просте солдатське братерство. «Врятувати рядового Раяна» належить до другої категорії, і він дуже стриманий у своїх висловлюваннях та міркуваннях. Насправді пафосу в ньому не так багато. Більшість екранного часу займає смерть. Люди постійно гинуть жахливою, болісною смертю, від якої ніхто не застрахований.
Важко не погодитися з думкою, що бойові сцени у «Врятувати рядового Раяна» є найкращими в історії кінематографа. Без зайвих слів і сентиментів фільм починається з бою під час операції «Оверлорд», де сили 5-го корпусу 1-ї американської армії зазнали величезних втрат. Цей епізод задає тон усій картині, обіцяючи глядачу не чергову казку про супергероїв, а щось набагато серйозніше й буденніше. Чудова робота оператора простежується протягом усього фільму, а в цьому епізоді зокрема: динамічна тремтяча камера, безперервна дія справляють неймовірно сильне враження. Януш Камінський у тандемі зі Спілбергом завжди вражають, а в цій стрічці вони просто бездоганні.
Бойові сцени ясно показують, що тут не діють жодні обереги, жодні стереотипи не мають значення, усі рівні перед обличчям смерті. Перебуваючи в такій екстремальній ситуації тривалий час, людина перестає думати про високе, про сенс того, що відбувається навколо.
Пошуки групою солдатів нещасного Раяна нагадують подорож Данте колами пекла, нарощуючи напругу перед епізодом із довгоочікуваною зустріччю. Спілберг є майстром нагнітання екзистенційного жаху. Тут цей спосіб працює на повну силу. Остання битва, що залишає мало шансів для жменьки тих, хто чинить опір, нагадує битву кінця часів зі вселенським злом, яке несе загибель усьому сущому.
Це змушує сприймати історію саме як Порятунок в ширшому сенсі, що підкріплюється словами капітана Міллера до Раяна: «Заслужи це». Іншими словами, «проживи своє життя гідно, щоб усі жертви не були марними».
На ITC триває конкурс для наших читачів та авторів ком’юніті й цього разу одразу 7 призових місць! Щоб взяти участь напишіть допис або експертну відповідь на будь-яку тему. Серед призів: клавіатури, мишки, а також накопичувачі від наших партнерів — комп’ютерного магазину COMPX, бренду HATOR та компанії MSI. Детальніше ось ТУТ.