Історія України наповнена боротьбою і трагічними подіями. З творчої точки зору це означає, що українська історія — величезний пласт для всіляких адаптацій і художніх творів. На жаль, у кіно ця тема практично не зачіпається, а віддуватися за всіх доводиться українським кінодіячам. «Довбуш» у цьому плані точно заслуговує на увагу, адже це чи не наймасштабніший український історичний фільм. Яким він вийшов — читайте в нашій рецензії.
Жанр історичний екшен
Режисер Олесь Санін
У ролях Сергій Стрельников, Олексій Гнатковський, Дар’я Плахтій, Матеуш Косьцюкевич, Агата Бузек
Прем’єра кінотеатри
Рік виходу 2023
Сайт IMDb
Історія фільму концентрується на двох братах — Олексі (Сергій Стрельников) та Івані Довбушах (Олексій Гнатковський). У 18 столітті вони намагаються захистити свій карпатський народ від несправедливості та зарозумілості польської шляхти. Законними методами нічого вирішити не вийде, тому брати починають збройну боротьбу. Тільки методи та мотиви в Олекси та Івана сильно різняться, що рано чи пізно неминуче призведе до конфлікту.
Реальний Олекса Довбуш — один з найяскравіших героїв української історії, своєрідний місцевий Робін Гуд, який незаконними методами боровся за благо своїх людей, водночас не забуваючи про свій кодекс честі та вищу мораль. Фільм намагається зробити з нього більш брутального, але все одно доброго і чесного героя. Підсумковий образ поєднує приземлені й піднесені елементи, але факт залишається фактом — харизмою Олекси швидко переймаєшся, за що окреме дякую Сергію Стрельникову.
Місцева історія не соромиться регулярно випробовувати ідеали Олекси на міцність. Відверто кажучи, він далеко не святий, про що на самому початку заявляє оповідач історії. Але тим цікавіше спостерігати, як головний герой справляється з усіма ударами долі і неприємностями, які часом він сам же собі й створює.
Чого у фільму точно не забрати, так це високої динаміки та різноманітності того, що відбувається. «Довбуш» позбавлений властивої багатьом українським фільмам камерності, лаконічності тут не відчувається. Якраз навпаки — всім правлять масштаб і пафос. Це впритул наближає кіно до голлівудських блокбастерів, що в поточному контексті можна вважати великим компліментом.
Фільм жонглює ситуаціями, локаціями та обставинами практично без перерви. Щоправда, іноді він ніби забуває зв’язати сусідні сегменти історії якісним монтажем.
Через це часом складається відчуття, що фільм занадто часто «стрибає» по своїх сценах, вводячи глядачів у здивування. І якщо місцями такий прийом можна списати на режисерський задум, то інколи в очі занадто сильно впадає відсутність зв’язку в деяких сегментах.
Ще один варіант — таким чином через монтаж автори хотіли підкреслити фокус на екшен-сценах у фільмі. А їх у «Довбуші» дуже багато, причому багато відрізняються ще й за змістом. Постановка битв тут на високому рівні і під час масштабних битв, і під час локальних поєдинків. Нудьгувати точно не вийде.
Фільм не намагається занадто сильно занурити у свою «історичність», нехай кожен елемент виконаний з великою любов’ю до минулого України. Як і будь-який гарний твір, «Довбуш» використовує обрану епоху лише для створення якісного контексту, але все одно розповідає самостійну і закінчену історію. Утім, любителі вивчення української народності точно знайдуть, на що тут помилуватися і що повивчати.
Присутні у фільмі й смисли, які ніяк не застаріли з часів самого Олекси Довбуша. Деякі з них стосуються простої людяності та спроб триматися за свою землю і свій народ, навіть коли це здається неможливим. А окремі ідеї заходять на геополітичну територію, не забуваючи нагадати, як росіяни практично в усі часи нахабно втручалися у справи України.
«Довбуш» — це вкрай красивий фільм. Україна сама по собі країна вкрай мальовнича, тому дуже дивно, що її так рідко використовують у кінематографі (причому музичні кліпи у нас знімають регулярно).
Знімальна команда «Довбуша» вичавлює максимум з місцевих пейзажів Карпат і Київської області. Природа тут вдало доповнює пафос оповіді, а іноді ще й створює цікаві умови для розвитку окремих сцен.
«Довбуш» не відчувається ні затягнутим, ні дешевим. Місцями здається, що кіно знімав умовний Рідлі Скотт (щоправда, вже сучасного зразка).
У ньому кожен елемент гармонійно поєднується один з одним — наскільки дозволяє монтаж, який, що вже тут, можна вважати головним недоліком фільму. Тому емоції після перегляду залишаються вкрай позитивними.
Прем’єру фільму хотіли провести вже після закінчення війни з Росією. Але, можливо, саме зараз «Довбуш» буде більш доречним. Адже це не просто зліпок української історії, а і яскравий доказ, що сучасна українська культура здатна сяяти, розважати та дивувати.