10 липня в кінотеатри повернувся оновлений Супермен, цього разу від досвідченого експерта з екранізацій коміксів Джеймса Ґанна. Саме цей фільм повинен дати відповідь на животрепетне питання — чи потрібен нам перезавантажений кіновсесвіт DC у такому вигляді? Що ж, нумо з’ясовувати це у рецензії.

«Супермен» / Superman 

Жанр супергеройський екшн
Режисер Джеймс Ґанн
У ролях Девід Коренсвет, Рейчел Броснаген, Ніколас Голт, Ізабела Мерсед, Натан Філліон, Френк Ґрілло, Шон Ґанн
Прем’єра кінотеатри
Рік випуску 2025
Сайт IMDb, офіційний сайт

Як і у випадку конкурентів з Marvel та їх Людини-павука, зайвий раз переповідати добре знайому багатьом глядачам історію немає сенсу. Тож ми лише швиденько нагадаємо. Перед загибеллю його рідної планети Криптон батьки маленького Кал-Ела відправили сина на Землю. Тут хлопчину з земним іменем Кларк виховують добродушні смолвільці Джонатан і Марта Кент. Він дорослішає, стає журналістом метрополісівської газети The Daily Planet (їх ще хтось читає взагалі?), а також одним з найвеличніших героїв планети Суперменом.

Джеймс Ґанн доречно ігнорує цю передісторію, обмежившись кількома реченнями у титрі на початку. Він сповіщає, що Супермен став на захист стражденних три роки тому. Нещодавно він завадив вторгненню країни Боравії у сусідній Джарханпур, а наразі зайнятий боротьбою з посіпаками амбітного технологічного генія Лекса Лютора, який спить і бачить прибульця у труні. Або як мінімум у в’язниці.

Якщо хтось і був спроможний перезавантажити цю добряче заржавілу махину під назвою «кіновсесвіт DC», то тільки Джеймс Ґанн. Його унікальне вміння розважати, бешкетувати та водночас витискати притомну (в межах жанру, звісно) драматургію навіть з відверто абсурдного матеріалу прекрасно накладається на перенесення коміксів в площину кіноекрана. Він той, хто здатен викликати співчуття до дерева з голосом Віна Дізеля та балакучого єнота-клептомана. І напевно ніхто у світі не впорався б краще з тим надзвичайно відповідальним і складним завданням, яке було покладене на кінороба.

Він як ніхто інший знає, що цей світ залюбки готовий роздути з мухи слона, навіть якщо мова йде про нешкідливі твіти-дурощі в інтернетах. Як і ненавидіти з подачі хитрющих дезінформаторів, на вкиди яких набагато легше повестися, ніж включити голову. Разом з тим такої рішучості вдень зі свічкою не знайдеш у питаннях значно злободенніших і важливіших, коли, наприклад, йдеться про людські життя.

На противагу цьому Супермен Коренсвета виступає якраз тим маркером добра, світлим променем надії у безпросвітній темряві, якого так бракує нашому геополітично розділеному, буквально роз’єднаному та нетерпимому до чужинців світу. Якщо у пафосного Зака Снайдера Супермен виступав таким собі божеством, надлюдиною, то більш приземлений Джеймс Ґанн не тільки повернув персонажу автентичні червоні труси, але й наділив надважливою людяністю. Це точно не Людина зі сталі. Це Людина із серцем. Саме ця риса нині зійде за головну суперсилу.

Хоча насправді на початках затія не вселяла довіри, якщо не сказати, що виглядала відверто нудною. Ґанн не цурається видавати довжелезні діалоги тривалістю хвилин у 8, тільки щоб протиставити характери Супермена та Лоїс Лейн. Перший символізує чисте, непорочне і необтяжене зайвими (земними) нюансами добро, а друга максимально зосереджена на тих самих нюансах (що саме по собі промовисто характеризує людей), таких як бюрократія, слідування протоколам і шкідливим наративам.

При цьому екшн спочатку не особливо вражає, бо ж не вважати вражаючою чергову битву з кайдзю-одороблом посеред наляканого мегаполіса, що ми вже бачили-перебачили неодноразово. Так само як і гумористичні потуги Ґанна скоріше дратують, ніж веселять. Так, це вже не те притрушене шапіто, яким був «Загін самогубців: Місія навиліт» (2021), але тромівське коріння постановника ні-ні, та й раптово виринає у кадрі.

Ставки підвищуються, динаміка бере гору над нудьгою, надривна музика Джона Мерфі надає масштабу і без того масштабному дійству, а Ніколас Голт стає настільки божевільним, що в якийсь момент здається, ніби його лиса макітра от-от лусне, як горіх. Сам же Супермен аж ніяк не виглядає непереможною машиною — він ще явно не розкрив весь свій потенціал, і ця неідеальність також додає очарування персонажу.

Певну долю фірмового ґаннівського дуркування додає в оповідь і по-хорошому крінжовий Зелений Ліхтар у виконанні Натана Філліона. На жаль, інші члени Банди Справедливості, Містер Терріфік та Дівчина-яструб, геть не запам’ятовуються, але ж вони не більше ніж гості на цій вечірці.

З іншого боку, з огляду на загальну втому від супергероїки та, дозволю собі відверту суб’єктивщину, невіру у цей проєкт, тішитися є чому. Залишилося сподіватися, що далі справи у дітища Джеймса Ґанна (мається на увазі увесь кіновсесвіт) підуть як мінімум не гірше. І що у реальному житті одного скаженого диктатора таки посадять на кактус.