15 грудня на платформі HBO Max завершився показ надприродного горору “Воно: Ласкаво просимо до Деррі”. Він є приквелом нашумілої дилогії “Воно” Андреса Мускетті, заснованої на однойменному романі Стівена Кінга та успішної в прокаті у 2017 та 2019 роках. Нині ж зловісний клоун-танцюрист Пеннівайз, після телевізійної адаптації зразка 1990 року з Тімом Каррі, перекочував на малі екрани. Що з цього вийшло — виклали в поточному огляді.
Жанр серіал жахів про надприродне
Творці Андрес Мускетті, Барбара Мускетті, Джейсон Фукс
У ролях Тейлор Пейдж, Джован Адело, Джеймс Ремар, Стівен Райдер, Матильда Лоулер, Аманда Крістін, Клара Стек, Блейк Камерон Джеймс, Медлін Стоу, Білл Скашґорд
Прем’єра HBO Max
Рік випуску 2025
Сайт IMDb
У 1962 році у, на перший погляд, ідилічному містечку Деррі, штат Мен, відбувається щось дивне. Юна Ліллі Бейнбрідж, яка не може оговтатися від смерті батька, разом з друзями береться розслідувати таємниче зникнення однокласника Метті Клементса. Тим часом у місто прибуває майор Лерой Генлон, який стає безпосереднім учасником таємної військової місії з пошуку загадкового чогось, що начебто може стати вирішальним у подальшому перебігу Холодної війни.
Хмари над сонячним Деррі починають ледь не в прямому сенсі згущуватися, діти гинуть або зникають безвісти один за одним, підозріло шкіриться місцевий м’ясник. Водночас мешканці продовжують удавати, що нічого поганого не стається. Єдиними небайдужими до тієї чортівні, що коїться навколо, стають прибулі у місто трохи згодом дружина та син Генлона, а також Ліллі та її новоспечені друзі по нещастю. На них вже кинув око слинявий монстр з нестерпним реготом в нестримному бажанні набити черево невинними дитячими страхами.
Стівен Кінг зараз точно в тренді. Навіть дуже, дуже в тренді. У 2025 році ми отримали цілий оберемок екранізацій його творів, таких як “Мавпа”, “Життя Чака”, “Інститут”, “Довга хода” та “Людина, що біжить”, що вийшла буквально минулого місяця. “Ласкаво просимо до Деррі” став вже шостим цьогорічним зверненням кіноробів до творчості Короля жахів (нагадаємо, найкращим кіноадаптаціям ми присвятили окремий матеріал).
Режисер надзвичайно успішної з погляду касових зборів дилогії “Воно” та один з творців проєкту Андрес Мускетті відзначав, що серіальний приквел від самого початку був розрахований на 3 сезони. Їхні події мають відбуватися у різних часових відрізках, навмисне показаних у зворотній хронології, зі зрозумілою різницею у 27 років — в 1962, 1935 та 1908 роках відповідно. Під час написання сценарію автори відштовхувалися від розділів-інтерлюдій оригінального роману.
Перший сезон, як нас завіряють, є лише початком історії, яка має на меті розкрити та пояснити всі загадкові моменти, пов’язані з інфернальним антагоністом та “проклятим містом”, де він існує з давніх-давен.
Разом з дитячою сюжетною лінією, котра становить ще одну версію Клубу невдах (не кажучи про родинні зв’язки між деякими персонажами), тут існує і доросла. Причому з важливими відгалуженнями, як, наприклад, розширення арки Інгрід Керш. Як наслідок, циркова почвара тепер претендує й на те, щоб стати алегорією колективної параної, зокрема страху суспільства перед ядерним апокаліпсисом — тінь Карибської кризи вже нависла над Америкою та усім світом.
На стилізованих ретро-титрах, де неспроста можна побачити перестрілку банди Бредлі та вибух на металургійному заводі Кітченера, вчителі пояснюють, як поводити себе у разі ядерної загрози. Пеннівайз же як алегоричний образ має дещо спільне з Ґодзіллою, що у японців символізував атомну бомбу. Щоправда, з принциповою різницею: Країна сонця, що сходить зіткнулася з масштабною трагедією не в головах, а в реальному житті.
Поряд з булінгом у школі в Деррі успішно процвітає й расизм. Тут практично усім байдуже на дітей, зате не байдуже на колір шкіри. “Це місто — чудовисько” — промовисто злітає з вуст одного з персонажів.
Кульмінацією мерзенної нетерпимості стає згадана в романі пожежа у клубі “Чорна пляма”, яку глядач має змогу побачити на власні очі. Сюжетно епізод перегукується з “Грішниками” Раяна Куґлера, одним з джерел натхнення якого, що цікаво, послужило “Салимове лігво” Кінга.
Окрім власне декларування соціальних підтекстів помітна спроба творців не тільки розширити міфологію клоуна-танцюриста, але й просто видати якісний жанровий зразок, спираючись на наявний бекграунд.
Ще перед виходом серіалу на екрани анонсувалося, що в сюжеті міститиметься (як виявилося, доволі прозаїчне) пояснення, чому екранний Пеннівайз не покидає Деррі та не спробує свої сили у кривавій рутині деінде. Виявляється, у космічної мерзоти є власний криптоніт.
Але треба розуміти, що до появи головної зірки ще треба дожити: в якийсь момент може здатися, ніби це історія про таємничу інфернальщину десь з “Усміхайся”, а не з багатої уяви Кінга, помноженої на творчу фантазію сценаристів. Виникає звичний образ клоуна лише у другій частині 8-годинного шоу. І кожна його поява — в хорошому сенсі причина для прискореного серцебиття.
На щастя, Мускетті та його сестра Барбара з тих людей, що здатні зліпити монстра з банки маринованих огірків, розташованої на полиці місцевого супермаркета. Тобто, допоки у кадрі не миготітиме знайомий розмальований писок, розважальна горор-програма може скрасити очікування основної страви аперитивами.
Так, ці сцени ледве назвеш лячними в прямому сенсі, скоріше огидними і навіть десь мультяшними. Мініапокаліпсис на цвинтарі — вже трохи перебір. Але на загальну тривожну атмосферу другорядні страхітливі моменти працюють справно і не дають занудьгувати.
Як і тішать фансервісні елементи кінгівського всесвіту. Відправити в’язнів до сумнозвісного Шоушенка тут готовий відповідний автобус. Деррі накриє зловісна імла, хоча один зі сценаристів Джейсон Фукс поспішив запевнити, що до однойменної новели та екранізації Френка Дарабонта цей елемент не має жодного відношення. Натомість найбільш вагомим для історії виявиться дехто Дік Галлоран — той самий шеф-кухар з готелю “Оверлук”, що зайвих представлень не потребує. Черепаха, знову ж таки, завзято розгулюватиме в кадрі.
Щобільше, за бажання уважний глядач може виявити випадкові зв’язки і з іншими проєктами, що стали важливою частиною сучасної попкультури. До прикладу, хтось назвав серіал фейковими “Дивними дивами”. В одній зі сцен клоун нагадує Джиперса Кріперса, котрий сам багато чого запозичив у кінгівського лиходія: це і ласування людською плоттю, і обов’язковий страх як невід’ємна спеція до страви, і необхідність впадати у сплячку на кілька десятиліть. В іншій — видає натурально Т-1000. Розбірки на льоду змусили згадати про нещодавній “Чорний телефон 2”.
Шоу може похизуватися виразним, стильним сетингом, причому це стосується не стільки атмосфери 1960-х, скільки химерності та гротескності самого Деррі — окремого всесвіту, що працює за власними правилами. Звісно, прокляте місто в оповіданні — повноцінний персонаж.
В цілому розширення міфології Кінга вдалося. Серіал захоплює з відвертою часткою насолоди. Є впевненість, що тут не доведеться червоніти ні Кінгу (схоже, метр лишився задоволеним), ні його відданим шанувальникам. На відміну від досі моторошних повітряних кульок, які не передрікають нічого доброго.
Контент сайту призначений для осіб віком від 21 року. Переглядаючи матеріали, ви підтверджуєте свою відповідність віковим обмеженням.
Cуб'єкт у сфері онлайн-медіа; ідентифікатор медіа - R40-06029.
