Видання The Economist вирішило нагадати сучасному світу, який мріє про перехід на зелену енергетику про те, наскільки цей перехід залежить від кустарних шахт із видобутку кобальту та інших корисних копалин. Ми пропонуємо адаптований переклад даного матеріалу.
Покриті пилом чоловіки, які несуть мішки з камінням на торговий склад поблизу Колвезі, що на південному сході Демократичної Республіки Конго (ДРК), на перший погляд мають мало спільного з домогосподарками в багатих країнах, які влаштовують вечірки, щоб продати крем Avon. Проте в обох випадках, чим більше ви продасте, тим кращі бонуси. На складі, під напівзруйнованим дахом, на рукописних плакатах написані ціни на корисні копалини в руді. Працьовиті шахтарі, які виконали виробничий план, отримують чудові бонуси: мішок кукурудзяного борошна, смартфон або телевізор.
Головний приз, який можна видобути з каменю — це кобальт. Його не особливо цінували десятиріччями, але зараз він є основою зеленої енергетики. Він використовується як компонент акумуляторів телефонів, ноутбуків та електромобілів, на які зараз великий попит. Автори минулорічного звіту МВФ передбачили, що споживання кобальту може зрости в шість разів до 2050 року, оскільки світ намагатиметься приборкати глобальне потепління. Однак вони також відзначають, що постачання кобальту може бути “вузьким місцем” у переході до чистішої енергії.
Щоб зрозуміти чому, розгляньмо “Мідний пояс” Конго, де видобувається 60-70% кобальту у світі (див. карту). Більша частина кобальту в Конго є побічним продуктом великих мідних шахт, які не можуть швидко збільшити видобуток та і не особливо прагнуть цього, поки ціни на мідь не підвищуються. Іншим значне джерело в Конго — так званий «кустарний» видобуток. Дрібні шахтарі видобувають близько 15% кобальту в Конго. Це більше, ніж весь видобуток росії, другого за величиною виробника у світі (див. графік).
Кустарні шахтарі мають вирішальне значення для глобальних ланцюгів поставок. Вони вручну видобувають руду вищого сорту, ніж та, яку отримують на великих механізованих шахтах. Також вони можуть обирати, що саме видобувати — кобальт чи мідь, в залежності від цін. Але ці люди стикаються з величезними перешкодами, що заважають їм працювати та отримувати можливу вигоду від переходу світу на чисті джерела енергії.
Головна проблема — у небезпечності та забрудненості малих шахт. Міжнародні неурядові організації повідомляють про жахливі випадки загибелі шахтарів під час обвалу тунелів або під час пожеж під землею. Ще гірше, вони виявили, що навіть семерічних дітей залучають до роботи у шахтах. Після звіту Amnesty International у 2016 році про те, як працюють на кустарних шахтах, частина виробників мобільних телефонів та автомобілів зобовязались не використовувати кустарний кобальт для батарей і підвищити безпеку на невеличких шахтах. Але за 6 років ситуація не надто покращилась.
Однією з причин, чому ситуація з дрібними шахтарями не покращилася, є те, що їх витісняють на узбіччя галузі. У Конго кустарний видобуток обмежується спеціальними місцями. На практиці ж це відбувається і на території величезних промислових шахт у Колвезі. Хоча деякі ділянки копали десятиліттями, шахтарі ніяк не захищені. У 2019 році армія виселила 5000-8000 шахтарів із шахти Tenke Fungurume, яка належить China Molybdenum. Проте люди повернулися до шахти, яка приблизно за 100 км від Колвезі, навіть незважаючи на ризик насильства.
«Охорона переслідує нас, б’є, розбиває наші миски», — каже Дженероза Яндая, яка миє каміння, щоб забезпечувати онуків-сиріт. «Я хочу, щоб вони ходили до школи. Проблема в тому, що немає грошей, і ця робота — єдина робота».
Приблизно 140 000-200 000 людей працюють кустарними шахтарями у “Мідному поясі”. За даними німецького Федерального інституту геонаук і природних ресурсів (BGR), більшість заробляє менше ніж 10 доларів за день. Але загалом у країні 73% заробляють менше ніж 1,90 долара за день. Діти працюють на приблизно 25-30% шахт, згідно з останніми звітами BGR і ОЕСР. Кітенге Мамі, підлітка із Фунгуруме, каже, що йде до кар’єру, «тому що я не хочу бути жебрачкою». Видобуток корисних копалин підтримує економіку: водії на мотоциклах-таксі перевозять одночасно трьох шахтарів з мішками, жінки на на брудних ринках продають мішки «I heart DRC» для збору каміння; торговці пропонують футбольні бутси замість захисного взуття. Одне дослідження свідчить про те, що від кустарного видобутку корисних копалин залежить 60% домогосподарств у регіоні.
Це ризикована робота. Люди, що працюють у шахтах, мають надзвичайно велику ймовірність мати дітей із вродженими дефектами. Є закон, що обмежує глибину котловану до 30 метрів, але він часто не виконується. Смертельні обвали — поширене явище.
«Немає статистики, але багато, багато вмирає», — каже Донат Камбола Ленге, юрист із прав людини в Колвезі. Пастор Джордж Нгоме каже, що він головує на багатьох похоронах шахтарів, у яких не знайшли документів, що посвідчують особу. «Це ті, хто приїжджає з інших регіонів країни, і їхні сім’ї так і не дізнаються, що трапилось з людиною».
Деякі шахтарі працюють у спеціальних групах, але за законом вони мають належати до кооперативів. Це можуть бути справді спільні підприємства; часто вони є чимось більшим, ніж трудові банди, контрольовані ділками. У звіті OECP зазначають, що державний реєстр керівників кооперативів включає політиків, їхні родини та високопосадовців регуляторних органах. На початку цього року уряд провінції призначив новим міністром гірничої промисловості голову одного з найбільших кооперативів.
За законом торговельні склади, які купують руду, повинні належати конголезцям. Але фінансують їх зазвичай іноземці, насамперед китайці. Ці склади неформально називають La Maison Chinoise. Одного разу помічники політика переплутали журналістський інтерес кореспондента з комерційним і запитали, чи хоче The Economist брати участь у цьому бізнесі, зазначивши: «Ви також можете експлуатувати нашу руду».
Проте експлуатують здебільшого шахтарів. Деякі з них стверджують, що торговельні ваги та спектрометри (які використовуються для вимірювання концентрації кобальту) показують неправильні значення. Вони скаржаться на відсутність ринкової влади та панування китайські скупщиків. Вони скаржаться на низку неофіційних «податків», які запроваджують державні установи, начальники, поліція та охоронці, які можуть заробляти 250 доларів на хабарах за ніч. У 90 із 116 складів, які розглядали у BGR, cлужба безпеки отримує свою “данину”. «У нас є закони, але немає до них поваги», — каже пан Ленге. «Уряд просто корумпований».
Кустарний кобальт перевозять вантажівками з торгових складів на заводи, де його можна змішувати з рудою з великих шахт.
«Незважаючи на зусилля деяких компаній зобразити промисловий (великомасштабний) видобуток корисних копалин і кустарний видобуток як абсолютно різні, — стверджує Інститут управління природними ресурсами, неурядова організація в Нью-Йорку, — межа між ними розмита».
Міжнародні компанії, які займаються торгівлею, очисткою та використанням кобальту, відреагували на проблеми кустарного видобутку трьома способами. По-перше, вони намагалися зрозуміти, що відбувається в їхніх ланцюгах поставок. Apple, наприклад, перераховує всі свої підприємства з переробки кобальту. Багато переробних фірм консультуються з компанію RCS Global, штат якої постійно працює на десяти кустарних шахтах у “Мідному поясі”, щоб перевіряти, що там відбувається. Tesla і Volvo розгортають системи на основі блокчейну, щоб відстежити походження кобальту, який вони використовують.
По-друге, спробували використовувати менше кобальту з Конго, особливо кустарного. BMW каже, що купує виключно в Австралії та Марокко. Фірма Ілона Маска також виробляє батареї, для яких потрібно набагато менше кобальту (або зовсім без нього). Huayou Cobalt, один з найбільших заводів в цій галузі, у 2020 році заявив, що припинить закупівлю кустарного кобальту, хоча незрозуміло, чи це твердження все ще в силі. (його представники не відповіли на прохання прокоментувати).
По-третє, фірми спонсорують ініціативи, направлені на покращення життя шахтарів. Fair Cobalt Alliance, членами якого є Glencore, Tesla та Google, допомагає покращити умови на кустарних шахтах. Він оновлює школи, щоб дітям було де вчитись. Responsible Cobalt Initiative, асоціація німецьких автомобільних фірм і промислових гігантів, пропонує навчання з безпеки.
Кілька років тому не було і цього. Але критики кажуть, що цих дій недостатньо.
«Поточна ситуація є дуже поганою. У ланцюгах постачання є кобальт, виготовлений кустарним способом, навіть якщо це не визнається. І дуже мало робиться для покращення умов».
Є група переробних компаній, які проходять щорічну аудиторську перевірку, прикидаються доброчесними та повертаються до продажу телефонів і автомобілів» — стверджує Бенджамін Кац з ОЕСР.
У 2019 році уряд Конго запропонував власне рішення. Gécamines, державна шахтарська компанія, заявила, що її дочірня компанія Entreprise Générale du Cobalt (EGC) матиме монополію на купівлю кустарного кобальту.
«Ми збираємося ліквідувати дитячу працю», — сказав Альберт Юма, тодішній керівник Gécamines. «Можливо, не сьогодні, але завтра Конго буде еквівалентом OPЕC [для кобальту]».
Планується, що руда, куплена EGC, буде експортуватися на світовий ринок за участю Trafigura, трейдера сировини. Він буде платити за заходи, які допоможуть зробити шахти безпечнішими та продуктивнішими. Ця схема базується на пілотному проекті, який існував з 2018 по 2020 рік і, за словами Trafigura та PACT, американської неурядової організації, покращив і умови, і продуктивність. Але критики сумніваються, чи можна масштабувати модель.
Існує багато моральних причин, щоб реформувати кустарні шахти, але ринкових стимулів недостатньо.
«Існує подвійний стандарт», — стверджує Міхаель Додін з PACT. «Підхід такий: «Ми допоможемо вам, але ми не хочемо купувати у вас».
Компанії, зі свого боку, доводять, що Конго має уточнити правовий статус кустарних шахт і що уряди багатих країн мають розуміти ситуацію щодо відповідального видобутку кобальту (як приклад пропонують використовувати кейс з діамантами та “конфліктними корисними копалинами”, такими як вольфрам та золото). Без цього Конго знову може змарнувати шанс використати свої природні ресурси для покращення долі свого народу.
Джерело: The Economist