Читацькі дописи
IT Community

Kingdom Come Deliverance 2 нарешті побачила світ. Гру зустріли теплими відгуками критиків, та відмінними продажами. Проект стартував настільки ладно, що навколо гри гайп підіймається такий, що аж гай гуде. 

Подейкують що гра стане кращим релізом року та навіть пророчать скромному Генрі лаври самого Геральта з Рівії.

Проте усім нам прекрасно відомо про одну особливість розголосу в інтернеті. Тут не існує напівмір.

Гра або несамовитий шедевр на віки, або шмат лютого лайна на який шкода витратити навіть криву копійчину. 

Такий підхід може створити у людей надзвичайно хибне та ідеалізоване уявлення про гру у якої в комплекті до абсолютно незабутньої історії та дійсно цікавих ігрових рішень і нестандартних механік є ще й цілю-у-у-ущий мішок недоліків.

Відкритий світ, який змінює правила гри?

Скайрім може й для Нордів, але середньовічна Богемія – ні. Десятиріччя ігор у відкритому світі виробили в нас звичку йти куди хочеш та збирати усе, що цвяхами до стола не прибите. 

По-перше, подорожуючи куди очі манять, наш Генрі рано чи пізно натрапить на озброєних бандитів. Проблема в, тому що Генрі не Арні. І навіть не Брюс. Генрі це… Генрі.

Вийти на двобій в чому мати народила, та ще й проти хлопа в обладунках, може і “красіво”, але не дуже ефективно. Ти отримаєш досить очікуваний і, здавалося б, закономірний результат – кілька додаткових дірок в холодіючій тушці.

Сучасний геймер не звик до такої всесвітньої несправедливості. В наших головах чомусь засіла думка, що перемогти можна всіх. Потрібно лише знайти підхід.

Відкрию вам секрет: проти бойового молота, сакра, немає прийома. Опше. 

А от твердий щит та міцний шолом з хорошою підкладкою якісь шанси все ж подарують. 

По-друге, відкритий світ середньовічної Богемії надзвичайно схожий на наш, реальний світ. 

Я люблю довгі прогулянки на природі. Але навряд їх можна назвати пригодою.

Але, одного разу, коли мій товариш десь дістав металошукача — і після того, як ми кілька днів штудіювали підручники з історії та мапи боїв Другої Світової — похід в ліс став чимось значно більшим ніж черговий пікнічок.

KCD працює за схожим принципом. У відкритому світі немає незліченних активностей та згенерованих данжів з низькорівневим мотлохом, принизливими для людей з вищим за кімнатну температуру IQ загадками, та черговим рескіном мінібоса звичних для сучасного геймера “пригод”. 

Проте коли у вас в руках опинилась криво намальована мапа до бандитського хабара, чи ви почули цікаву байку про водяного гобліна та срібну сокиру – прогулянка лісом перетворюється на справжнісінький пошук скарбів 

Тут тобі не Dark Souls, хлопе

Я не знаю звідки пішла думка про надзвичайну складність ігор Фромів. Смерть у таємничому королівстві Лордрану це частина буття (і ігроладу). Усі твої скарби залишаються при тобі. Ба, навіть втрачені душі залишаються чемненько лежати десь на брудній бруківці у кількасот метрів від багаття. 

Я ж памʼятаю часи до популяризації автосейвів та чекпойнтів. От де реальна складність.

KCD, доречі, йде на крок далі, адже іроди з Warhorse додали до відсутності кнопки швидкого збереження ще й обмеження на використання. Для того, щоб зберегтись не у власному ліжку, гравцеві потрібен спеціальний шнапс.

Так, його досить просто скрафтити чи навіть купити, але на початку гри він коштуватиме космічних грошей. Та й беладонна не кропива. Під кожним парканом її не знайти.

Тож твій внутрішній хомʼяк берегтиме кожну пляшечку через її цінність. Навіть коли в інвентарі їх назбиралось зо дві-три дюжини. 

Брутальний реалізм?

Буду з вами відвертий. Усі балачки про реалізм гри це маркетинговий булшіт. В контексті Kingdom Come: Deliverance 2 він починається і закінчується на дотошному відтворенні життя, звичок, забобонів, інструментів, та архітектури того часу.

А як тільки мова заходить про ігролад… Що ж, тут ігровий баланс цар і бог, а пророк його – гейм дизайнер. 

Ідеальним прикладом буде тотальна епідемія біполярки у місцевих енпісі. Так, може воно й реалістично, що юного коваля криють матюками коли він схожий на бомжа, та ще й не мився бог зна скільки після посиденьок у таверні чи подорожі місцевими болотами. 

Але коли це робить персонаж з яким ви щойно вели милу, чи навіть світську розмову на високоінтелектуальну тему – ну я перепрошую. Це ж ні в які рамки!

Я ніколи не забуду як напівсліпа бабця Бажена, яка благала Генрі про допомогу, бо донька десь забарилась, а в самої “ноженьки не ходють” перелопачує кожну скриню на предмет чи не вкрали чого. А потім ще й скаче лісом наче навіжена в пошуках місцевої варти. І усе це просто тому, що наш герой вирішив прикорнути на її ліжку?

Ні, браття та сестри. Справа тут не в реалізмі. Поведінка енпісі є ігровою механікою. Вона створена, щоб наш Генрі не нишпорив там де не треба, а гравець відчував прогрес свого персонажа та динаміку світу, коли ставлення оточуючих до нього змінюється.

Те саме можна сказати й про бойову механіку (яку, доречі, значно покращили з першої частини). Якби мова була про реалізм – кращою зброєю була б алебарда, або будь яка інша здоровенна bitch-be-good-stick.

Але ж нам хочеться, щоб красіво, з бряцанням та дзиньканням навертати віртуозні піруети! От і маємо бандитів, яких напевне вчили мистецтва ведення бою найкращі майстри показового фехтування з самої Праги. 

Кілька порад для новачків

1. Я обожнюю самотужки досліджувати ігри та вивчати складні механіки (як і способи їх ламати). Але якщо ти не відбитий мазохіст як я – глянь кілька туторіалів на ютубі. Гра повністю розкривається тільки тоді, коли гравець розуміє як в неї грати.
2. Не забувай про те, що кінь це не просто транспортний засіб, а ще й мобільна скриня. 
3. Гра не триматиме тебе за руку, але розповість усе що потрібно для успішного виконання тієї чи іншої задачі. Слухай поради, які тобі дають енпісі. Найкорисніші з них дуже часто не відображаються ані на мапі, ані у квестлозі. Проте є необхідними для отримання “хорошого” результату.
4. Твоя репутація та зовнішній вигляд важливіші за характеристики в діалогах. 
5. KCD 2 грає не чесно. Грай не чесно і ти. Брехня, заряджені гральні кості, отрута на зброї, та зілля в котлі з якого їдять вороги буквально створені саме для цього.

Чи гра того варта?

Це досить складне питання, на яке немає однозначної відповіді. На відміну від чисельних ААА блокбастерів сьогодення, KCD створювалася дійсно “не для всіх”.

Гра не боїться образити, не грає у піддавки для розширення аудиторії казуалів, та не слідує жодній з новомодних тенденцій.

Для когось перспектива втратити 30-70 хвили геймплею через якусь дрібʼязкову помилку є неприпустимою. 

Мені цей підхід навпаки до вподоби, адже ставки є тільки тоді, коли є що втрачати. Та і не зберігався я через те що занурився в гру і забув про інвентар зі шнапсом. Схоже як в дитинстві, коли грав в Моровінд чи Арканум.

Для когось раз за разом отримувати на горіхи від кожного волоцюги який трапився у Генрі на шляху це морок та нудьга.

Я ж отримую величезне задоволення коли, зрозумівши механіки гри, нарещті можу в одне рило винести цілий табір бандитів. Так, цей шлях зайняв у мене 50 годин – але вони того варті!

Мені цікаво копирсатись в квестлогах, розгрібати купу цікавих механік, та подорожувати орієнтуючись по місцевості, а не маркері на мінкарті. (Навіть не зважаючи на те, що іноді доводиться шукати “дупло у дереві” посеред лісу)

А пригоди до яких призводять невдалі спроби та провали на героїчному шляху молодого коваля прикрашають гру, наче ніжне сальце з часничком добру горілку.

Та й той дистилят ідіотизму, який ллється з рота Генрі коли ти провалюєш скілчек, це взагалі окремий вид мистецтва.  

Висновок 

KCD 2 наче соромʼязлива кобіта на вечірці в гуртожитку. Ти знаєш про кого мова.

Поряд з тобою чимало розкутіших, та, чого гріха приховувати, пʼяніших розкішниць, але з ними не цікаво. Все, що вони здатні подарувати у тебе вже було. 

А от якщо тобі вистачить сміливості та завзятості на підкорення саме цієї, особливої фортеці… Що ж, тоді на тебе чекатиме незабутня пригода. 

12 банних дівок з 10.