Екранізація графічної новели The Electric State Саймона Столенхага – чудова іллюстрація на тему “як не треба робити”. Виявляється дуже просто розділити глядачів на діаметрально протилеєні групи. І зрозуміти чи сподобається Вам це кіно залежить від єдиного питання “Чи читали Ви оригінальну новелу”?
При цьому є варіанти.
Якщо Ви не знайомі з графічною новелою “Електричний штат” – то фільм буде здаватися дивним розважальним кіно у трохи дивному сеттінгу ретро фантастики 90х. Веселе, легке кіно, чисто на один вечір.
Якщо ви дивилися роботи Саймона Столенхага, так скажімо, в картинках, без читання тексту – то теж непогано. Є деякі паралелі в дизайні, деякі спільні чисто арт прийоми. Хоча видно, що скоріше “надихалися”, адже в цілому дух пост-апокалістичної пустки в стилі куберпанку 90х у фільмі теж переданий на трієчку. В основному більще усіляких атрибутів 90х, ніж кіберпанку.
Але якщо ви читали новелу, і вона вам сподобалася – ласкаво просимо у цирк шапіто, який буде тільки бісити та дивувати. Адже настільки сплюндрувати перщоджерело – це треба мати окремий талант.
На мій погляд обравши новелу Столенхага для екранізації – продюссери одразу обрали дуже неприємну вилку. Новела дууууууже коротка – вона фактично підходить для якоїсь дуже хорошої похмурої короткометражки і щоб тягнути з неї повний метр – необхідно серьозно розширювати сюжет.
І тут власне виходить вилка – або робимо ще один фільм “Дорога” – похмурий постапокаліпсис, додаємо дистопічні теми кіберпанку. Розширюємо трохи підсвічені теми, що були в новелі – країна після великої війни, залежність від віртуальної реальності аж до повної атрофії та смерті, післявоєнна депресія, технологічна залежність і занепад. А також усілякі інші схожі на “Дорогу” ходи типу “кожний сам за себе”, підліток і робот-дитина у всіляких важких ситуаціях та взагалі виживалка у зруйнованому світі. Тут би було де розвернутися, адже одні теми підтримували інші, як наприклад пояснення чому люди так легко підсаджувалися на віртуальні “нейрошоломи”, які якраз і були ескапізмом з депресивної реальності.
Так, таке кіно можливо і було б цікавим, але тут приходить коммерція. Майже “неймовірні” 30 мільйонів баксів зароблені Дорогою 2009 року по всьому світу – це явно не рівень братів Руссо. Тут треба ширше думати – як отримати в свої руки бюджет в 320 мілліонів долларів і спробувати на цьому ще і заробити (на справді ніт)?
І на допомогу приходить генератов рандомних ідей, вінегрет з різних фільмів та образів та в цілому бажання склеїти монстра Франкенштейна і того, що зібрали по дорозі. Загинаємо пальці: Старлорд Крісса Пратта що косплеїть одночасно себе і контрабандиста Хана Соло, робот-бамблбі, що подружився з підлітком (насправді тут у кожного героя свій робот – о це так новація), мисливець за головами-робот-Чаппі що прийшов прямо з якогось вестерна, злобна технологічна корпорація з хариризматичним візіонером на чолі, дроїди-аватари як у фільмі Симбіот (тільки з базовим дезайном), якась незрозуміла пустельна пустка, що відділяється від “нормального” світу стіною в стилі Судді Дреда, пацан-мессія, що взагалі ламає усю логіку та хоч той мінімальний лор що був в оригіналі, рандомних роботів, що натягали більше з мультику “Роботи”, ніж з кіберпанк світу. Про Містера Арахіса – навіть не буду розриватися – бо цей недо Лінкольн взагалі не заслуговує на увагу через сміхотвоність і примітивність образу та реалізації.
Додайте сюди стандартний коктейль – набрати модних акторів, які зараз хайпові та доступні, саундтрек із 90х, яскраву картинку, якусь фінальну битву врукопашку та начебто (спойлер) моральний вибір в кінці фільма у стилі Джоеля Міллера з The Last of Us, тільки навпаки (кінець спойлеру) – і матимете незрозумілу кашу не зрозуміло для кого.
Хоча ні, зрозуміло – для тих хто не вкурсі про першоджерело, та бажають простого розважального кіно на один вечір.
При цьому маємо гарантовано роздратовану частину глядачів, що бажали пристойної екранізації. А звідси і добру частину проавальних рецензій та негативних відгуків.
При цьому навіть з цього матеріалу, що наробили в цьому кіно можна було зліпити пристойне кіно і історію. Просто не дотягнули. Далі підуть відверті спойлери прямо по пунктам і конкертним аркам:
- Головна героїня Міллі Боббі Браун з братом. Говорили балакали, сіли та й заплакали. Арка не працює, бо на відміну від Джоеля Міллера ми не маємо моральної диллеми. Тут дівчина просто колись втратила брата і не дуже в захваті від віртуалих шламів нейролінку. Типу всі вчаться в шльомах, а вона книжки читать хоче. Вона не поламана людина, як Джоель. Просто в якийсь момент знаходиться робот, який не дуже викликає симпатію та десь віддалено нагадує брата – вона з ним кудись прямує. Виявляється до брата. Якого вона після недовгої рефлексії відключає і вбиває. Чому б ні. Бо книжки цікавіші. Не кажучи вже про те, що акторка Міллі Боббі Браун відверто лажає, та грає трохи краще за тумбочку.
- Мисливець за головами. Просто профі, просто робить свою роботу. В кінці просто здається. Чому б ні. Хоча додайте туди деталь, що він в реальному житті паралізований, чи у візку і його вибір в сторону руйнування системи дронів-аватарів мала би якусь вагу. Тим паче що він якийсь ветеран бойових дій.
- Про ветерана Кріса Пратта – просто смішно. Тому що він спочатку виникає як військовий, що воює з роботами. А при наступній зустрічі – уже веселий контрабандист, що тусується з роботами, з якими воював. При цьому та сама “арка”, що мала б пояснити цю метаморфозу змальовується найтупішим способом доступним в світі кінематографу. Кріс Прат просто розказує це текстом за 30 секунд. Ніякої, бляха експозиції.
- Містер Арахіс – пиндець на двох механічних ногах. Просто карикатурний персонаж, що виглядає як персонаж з мультяшної брошюри про Лінкольна. При цьому в нього немає подвійного дна (як інші персонажі). Але такий карикатурний позитивний образ міг би працювати тільки в разі, якби він не те щоб усіх, але хоч когось підставив в кінці. Типу дивіться, який добряк з великоми очима, але виявився сукою. Хоч щось би було.
- І взагілі світобудування відверто злили.Тут просто непахане поле.
І слід зазначити, що оригінальна графічна новела – це теж не геніальний витвір, з якого треба пилинки здувати. Вона чудово намальована, але дуже погано написана – 30% і без того короткого тексту можна просто викинути. Це класичний роад-муві, простий як двері дешевого мотелю. Але “Електричний Штат” мав чудовий потенціал. Потенціал, який майстерно просрали.
І саме чудове в цьому, що знайшли унікальний спосіб автоматично отримати по пиці роздратованими рецензіями і витратити на це скажені бабки, які точно ніхто не відіб’є в умовах ідеального шторму. Підхід марвели-трансформери уже особливо нікого не вражає, навіть навпаки – маємо чергу з невдалих фільмів, та відвертих провалів. Тому про цей фільм скоро будуть нагадувати тільки пусті кишені продюссерів, які думали що ось тут то буде хіт.
А рецензіям на сайті хотілося б побажати додавати в тексти по-більше “мяса”. Наразі мені не вистачило порівннянь з першоджерелом – хочаб стилістичних. Що і спонукало мене написати цей допис.
