30 грудня на Netflix вийшов новий фільм Ноя Баумбаха. Це екранізація однойменного роману Дона Делліло, що побачив світ у 1985 році. У рецензії нижче розповідаємо, чи вдалося Баумбаху вдало перенести на екран теми та ідеї оригінального твору.
Жанр сатирична комедія, драма
Режисер Ной Баумбах
У ролях Адам Драйвер, Грета Гервіг, Реффі Кессіді, Дон Чідл, Ларс Айдінгер
Прем’єра Netflix
Рік випуску 2022
Сайт IMDb
Середина 80-х. Родина Гледні, яка складається з подружжя Джека та Бабетти, а також чотирьох дітей різного віку, живе собі у невеличкому американському містечку, де майже нічого не трапляється. Це утопічне місце з приємними містянами, біленькими парканчиками, гарними будиночками та ідеально виставленими товарами у затишних супермаркетах.
Джек викладає в Університеті на кафедрі гітлерознавства, спілкується зі своїм добрим другом та колегою Мюрреєм та має жахливий смак на одяг. Його дружина Бабетта вирізняється якоюсь дивовижною променистістю, вчить людей похилого віку рівно тримати поставу і має кумедну кучеряву зачіску, яка була модною в ті часи.
Ситуація в цій, на перший погляд, ідилічній родині починає виходити з-під контролю, коли десь неподалік трапляється аварія на залізничній дорозі. В результаті цієї ДТП з пошкоджених цистерн починає просочуватися якась дивна темна рідина, що утворює велику чорну хмару небезпечних хімікатів. Крім того, Джек дізнається про невідомий препарат, який приймає дружина, і це викликає в нього неабияке занепокоєння.
Ной Баумбах взявся екранізувати постмодерністський роман Дона Делліло, в якому автор зачіпає велику кількість різних тем. Це перша саме екранізація в кар’єрі відомого кінематографіста. Під час перегляду стає помітно, що він не хотів упустити щось важливе. Можливо, саме через це оповідь стрічки виглядає розрізнено та навіть різножанрово. В один момент ми бачимо наче сімейну комедію, в інший — фільм-катастрофу, а згодом напружений нуар.
У своєму романі Делліло торкався таких питань, як вплив чисельних засобів масової інформації та загалом телебачення на людину, а також залежність від постійного споживання. А ще в сатиричному дусі зображав університетських викладачів та їх академічне мислення, не без здорового гумору розмірковував про релігію, сім’ю та навіть смерть. У фільмі ж Баумбах намагався вторити першоджерелу і за відведені дві з хвостиком години охопити якнайбільше вищезгаданих тем. Але біда в тому, що почуття гумору у фільмі виглядає не так винахідливо, як у книзі.
На додаток, по справжньому смішних епізодів можна перерахувати на пальцях однієї руки. Зокрема, має добрий вигляд сцена, в якій персонаж Драйвера, затятий гітлерознавець, без особливого успіху намагається опанувати німецьку вимову. Так, «Білий шум» виглядає не дуже кумедним, і такий він через те, що гумор тут абсурдний. Стрічка і позиціонується саме як абсурдистська чорна комедія, і мабуть, це вірно вибраний жанр для екранізації твору Делілло.
Втім, під час перегляду важко позбутися думки, що з такого матеріалу можна було витиснути куди якісніший гумор, нехай навіть сатиричний. Не зовсім зрозуміло й те, для чого дивитись фільм глядачам, знайомим з першоджерелом. Кіноадаптація доволі точно слідує букві романа і зовсім не розповідає нічого нового. Так, деякі косметичні зміни у сюжеті відбулися, але вони не здатні вплинути на загальний результат.
Однак, з технічного боку «Білий шум» виконаний бездоганно. Де треба, Баумбах використовує паралельний монтаж, в інших моментах — глибинну мізансцену, а ще грається з глибиною різкості кадру, світлом та наповненням кольорів в ньому. Останнє особливо відчувається у сценах в супермаркеті, де свіжі товари розкладені так рівнесенько, наче тутешні декоратори пройшли курс мерчендайзерів перед зніманнями.
Адам Драйвер отримав пивний животик та жахливу сорочку, але видав черговий впевнений образ, котрий добре відповідає літературному прототипу. Грета Гервіг теж видається вдалим вибором на роль Бабетти. Щоправда, драматургічно ці ролі виглядають менш потужно, ніж виступи того ж Драйвера та Скарлетт Йоханссон у минулій роботі Баумбаха «Шлюбна історія». Але у «Білому шумі» подібний драматичний нерв і не вимагається, особливо з огляду на оригінальний твір.
Цікаво те, як життя і поведінка героїв змінюється через техногенну катастрофу. Люди вперше в житті чують звуки повітряної тривоги та починають поводитися по-різному. Чекати якихось новин по радіо. Панікувати, сміятися, одягати протигази й захисні костюми. Відчувати симптоми, про які почули, але невідомо, чи вони відповідають дійсності.
Один з персонажів взагалі обурюється з приводу того, що телебачення мовчить про витік хімікатів. Невже усі, хто змушений був покинути власні домівки, не заслужили стати героями стрічки новин? Телебачення це ж наше все, агов!
2 години 15 хвилин хронометражу минають безболісно, але і без особливого захоплення. Творці наче і намагаються розповісти багато всього, а по суті розповідають ні про що. Дивитись можна, місцями оповідь викликає зацікавленість. Але метою створення фільму бачиться лише фінальний танок покупців посеред полиць з ідеально виставленими пляшками пепсі-коли, бляшанками консервованого ананаса, добре вимощеними овочами тощо.