8 березня на Netflix вийшов фентезійний фільм «Діва проти біди», головну роль у якому виконала зірка нетфліксівських же «Дивних див» та «Еноли Холмс» Міллі Боббі Браун. У цій рецензії розповідаємо, як на момент знімань ще 18-річна акторка з мечем напереваги протистояла вогнедишній дракониці у темній печері та чи вартий цей нерівний двобій витраченого на нього часу.
Жанр темне фенезі
Режисер Хуан Карлос Фреснадільо
У ролях Міллі Боббі Браун, Нік Робінсон, Анджела Бассетт, Робін Райт, Рей Вінстон
Прем’єра Netflix
Рік випуску 2024
Сайт IMDb
Молода красуня Елоді змушена погодитися на шлюб за розрахунком, щоб врятувати свій голий, босий і категорично знедолений народ від неминучої загибелі. Її батько лорд Бейфорд, мачуха та молодша сестра Флорія прибувають у заможне і відверто казкове королівство, щоб Елоді одружилася з місцевим принцом Генрі. Натомість король та королева обіцяють Бейфорду стільки золота, що хоч лопатою греби.
Спочатку привітні господарі здаються милими людьми, а принца можна навіть назвати чемним і приємним молодим чоловіком, та й мальовнича місцина тут різко контрастує з безплідною пусткою рідного краю. Але після весільної церемонії Елоді повідомляють про якийсь давній, і дивний, звичай, у якому вона повинна взяти участь. В результаті дівчину хоч і без пафосних вигуків на зразок «це Спарта!!!», але все одно дуже несподівано скидають у прірву, де на неї чекає кровожерлива вогнедишна дракониця з трагічним минулим.
Вже з самого початку закадровий голос гордовито повідомляє, що тут вам не чергова історія про відважного лицаря в залізних обладунках, котрий рятує беззахисну ляльку від дракона. Власне, навіть український варіант назви, яка в оригіналі звучить просто «Дівиця», є прямою антитезою такого архетипального образу в мистецтві та, зокрема, кіно, як «діва в біді». Скажемо ні гендерним стереотипам! Та хіба ж хтось проти?
Тільки от Міллі Боббі Браун нищить ці стереотипи шляхом сліпого слідування прикладам маскулінних героїв екшн-фільмів з минулого.
Вона завзято рубає дрова на холоді, наче Роккі Бальбоа у засніженій радянській глухомані. Босоніж продирається крізь вузенькі проходи печер з вбогим джерелом світла, як той Джон Маклейн у вентиляційній трубі з запальничкою. Готується до вирішальної битви з монстром і маститься цілющим слизом (не питайте) ну прямо як Шварценеггер читерською багнюкою в протистоянні з Хижаком.
Все це могло виглядати достатньо ефектно, якби не виглядало настільки безглуздо. І справа не у тому, що з героїнею щось не так, бо сильних жіночих персонажів і крутих войовниць кінематограф подарував удосталь (нині в першу чергу згадується Елен Ріплі). Справа у реалізації задуму.
Навіть критикам, котрі в один голос нахвалювали далеко не видатну «Енолу Холмс», десь увірвався терпець, і феміністичний пафос тут вже не такий рятівний (на момент написання тексту рейтинг Rotten Tomatoes становить скромні 60% при 93-х у «Енлоли Холмс 2»).
Справжня біда у тому, що тутешні пригоди виконані настільки примітивно і невибагливо, що й в межах жанру умовного фентезі це бачиться кричущою неправдоподібною халтурою. У ній босонога дівчинка в пошарпаній сукеночці роздає добрячих тумаків вогнедишній дракониці, яка за дві секунди розчавлює безпорадних ворогів, як перестиглі томати. В один з моментів печерна почвара неочікувано вдається до методів, близьких Т-1000, наказуючи батьку покликати доньку та згодом встромляючи гострий кіготь у тіло нещасного діда.
Про сюжет чи бодай розкриття характерів і згадувати не варто. Якби творці стрічки були хоча б трохи винахідливішими чи хитрішими, вони могли піти неочевидним шляхом Джордана Піла та його дебютної «Пастки» і видати щось більш екстраординарне, таємниче та захопливе. Там, якщо згадати, персонаж Деніела Калуї теж поїхав в гості до скаженої сімейки своєї половинки та так само ледь не став черговою жертвою химерного ритуалу.
Можна було вигадати й щось на кшталт «Здобичі», що пропонувала принципове та реально безкомпромісне протистояння з дорослим рейтингом. На крайній випадок спробувати адаптувати власну версію «Як приборкати дракона», драматургія якого куди якісніша за тутешню.
Але дзуськи: ані режисер зомбі-горора «28 тижнів потому» Хуан Карлос Фреснадільо, ані співсценарист десятого «Форсажу» Ден Мазо, ані власне Netflix явно не націлені на серйозну авдиторію. Вони пропонують ще один до біса прямолінійний типу блокбастер без найменшої вигадки, який зійде за п’ятничну розвагу 12-річним дівчаткам. Словом, розходимося, старим тут не місце.
Міллі Боббі Браун чудово тримається в кадрі та навіть виконує підйом на мотузці, але ризикує застрягнути в єдиному амплуа у бездушних глянцевих фільмах сумнівної якості. Робін Райт до ладу не встигає побути розважливим стервом, щоб глядач отримав хоч якусь радість від покарання зла. І взагалі, здається, на Netflix зараз тиждень Рея Вінстона, з яким вже другий день поспіль виходить новий проєкт після «Джентльменів» Ґая Річі.
Воно добре, що сучасні прогресивні кінематографісти намагаються деконструювати усталені тропи та закостенілі казкові образи. Але робити це варто якіснішими способами, аніж створення примітивних та майже безсюжетних одноденок.
Немає жодних сумнівів (хоча конкретно тут є), що сьогодні діва здатна впоратися з будь-якою бідою у цьому несправедливому світі. Але усі її старання будуть марними, якщо сама стрічка — суцільна бідося.