Кожен новий фільм Крістофера Нолана — подія сама по собі. Режисер давно зарекомендував себе як першокласний візіонер, здатний з будь-якого сюжету зробити напружене і комплексне дійство. Нолан не щадить своїх глядачів, натомість дарує їм незабутні історії, які до того ж мають видатний вигляд із технічної точки зору. І «Оппенгеймер» став черговим тріумфом Нолана, можливо, найважливішим у його кар’єрі. Розповідаємо в нашій рецензії, якими вийшов фільм.
Жанр історична драма
Режисер Крістофер Нолан
У ролях Кілліан Мерфі, Емілі Блант, Роберт Дауні мл., Флоренс П’ю, Метт Деймон
Прем’єра кінотеатри
Рік виходу 2023
Сайт IMDb
Молодий студент Роберт Оппенгеймер (Кілліан Мерфі) не дуже цікавиться практичними експериментами в галузі фізики. Його насамперед приваблює теорія і пошук того, що наука ще не здатна усвідомити. Через такий вектор мислення Оппенгеймера вважають зарозумілим, зарозумілим і «при своєму розумі» — а сам учений тільки радий відповідати такому опису.
Його заслуги у квантовій механіці, яку він першим приніс у стіни університетів США, допомагають йому потрапити в проєкт із розроблення атомної бомби. Бомби, яка потенційно може назавжди покінчити з усіма війнами.
Ми живемо в настільки дивний час, що обговорення «Оппенгеймера» ніяк не вийде провести без зачіпання теми «Барбі». Вихід настільки несхожих фільмів на одному тижні давно став причиною для найрізноманітніших жартів. Якоюсь мірою «Барбі» і «Оппенгеймер» ідеально доповнюють одне одного в контексті світового кінематографа і сучасної культури.
І все-таки двох більш несхожих фільмів важко буде знайти. Там, де «Барбі» смішить і розважає, «Оппенгеймер» вганяє в ступор, приковує до своїх приголомшливих подій і ніби щось намагається надломити всередині вас. Це кіно, яке не бере до уваги потенційно чутливу натуру глядача, а розповідає все без особливих утисків. І в цьому полягає його велика магія.
Всі ми знаємо, до чого в підсумку призвело створення атомної бомби. Ця історія сьогодні добре відома громадськості, а наслідки «Проєкту Мангеттен» усьому світу доводиться розгрібати й досі під ризиком атомної війни. Тож заспойлерити «Оппенгеймера» якось критично не вийде. Але звідси й додаткова напруга. Усі ми знаємо, що саме станеться. Але ніхто до перегляду навіть не здогадується, як саме все подасть Нолан.
Крістофер Нолан собі не зраджує, тож «Оппенгеймер» — складний для сприйняття фільм через свою структуру. Режисер активно грається з часовими лініями, персонажами та навіть сприйняттям події. Саме тому кольорові сцени в кіно відображають суб’єктивне сприйняття реальності самим Робертом Оппенгеймером. А чорно-білі моменти показують об’єктивний стан справ, який, утім, часом не менш жахливий, аніж кошмари в голові творця атомної бомби.
Одразу порада: запам’ятовуйте імена та обличчя, їх у фільмі дуже багато — і всі важливі.
Фільми Нолана регулярно критикують за те, що в них персонажі та їхні характери займають завжди другорядні місця. А всі історії підпорядковуються незвичайним концепціям і конкретним подіям. До «Оппенгеймера» застосовувати такий підхід не вийде. Це фільм про безліч дуже складних людей, які в підсумку створили «подію», що набагато перевершує їх усіх. І яка ж багатьох із них зламала.
Нолану вдається передати складний світ квантової фізики майже як щось чарівне. Свого часу саме магія науки захопила багатьох науковців, заради неї ж багато студентів продовжують ходити в технічні університети й досі. Але ця магія врешті-решт обертається мільйонами зруйнованих життів. Від цього висновку сам Оппенгеймер ніяк не може втекти.
Увесь фільм ми якоюсь мірою спостерігаємо за зламом великої й талановитої людини. Наука тут перебуває в тісному зв’язку з політикою, армією і потенційним новим витком війни. Тому ідеалістичні прагнення головного героя, який хотів рухати науку за межі пізнання, очорнюються, опошлюються і зводяться до банального порядку денного на черговому засіданні за закритими дверима.
«Оппенгеймер» викликає напругу такого рівня, що вона практично просочується з екрана в реальний світ. Тут немає жодної зайвої сцени або фрази, все працює в максимально симбіозі одне з одним. Навіть дещо прохідні та нуднуваті моменти (для якогось іншого кіно, важливо зазначити) Нолан вивертає у невіддільну частину загальної картини.
Яка досягає своєї кульмінації в моменті вибуху атомної бомби, який можна назвати як сценарним, так і технічним звершенням. Будьте готові затамувати подих від величі на екрані. Щоправда, також будьте готові й до доволі гучних звуків. Адже вібрація від нього виходить на пристойну відстань за межі кінозалу, що в Україні, як самі розумієте, може викликати зовсім не ті думки.
В «Оппенгеймері» немає об’єктивних мінусів. Це кіно, яке стає частиною фундаменту вашої свідомості. Його хочеться переглядати (ідеальна картинка і звук лише сприяють цьому), про нього хочеться думати, йому хочеться присвячувати свої думки в будь-якому з доступних для вас форматів. Адже це чергова перемога людського генія над нудьгою життя.
Хіба що деяка наївність окремих думок у кіно (наприклад, про кінець усіх воєн) може завадити зануренню в історію. Але фінальний діалог тут усе ставить на свої місця. І щасливого кінця, як у героїв кіно, так і в наших із вами життів, через це не передбачається.
Роберт Оппенгеймер став смертю і знищив старий світ, створивши щось страшне і незвідане, в чому сьогодні ми з вами всі живемо. А «Оппенгеймер» дозволяє поглянути на цей реальний кошмар під призмою піднесеної магії кіно. Для цього вона нам усім і потрібна, хіба не так?