1 травня в кінотетрах стартував прокат комедійного трилера «Фанатик», у якому Рей Ніколсон грає нав’язливого шанувальника попзірки Софії у виконанні Самари Вівінг. Як відзначала акторка, її образ був натхненний Мадонною та Брітні Спірс. На офіційному українському постері красується напис «Від творців “Ведмідь під кайфом” та продюсерів “Барбі” і “Солтберн”», і перед переглядом можна було тільки здогадуватися, який рівень екранного божевілля чекає на глядачів. Що ж, саме про це і розповідаємо в огляді нижче.

«Фанатик» / Borderline 

Жанр комедійний трилер
Режисер Джиммі Ворден
У ролях Самара Вівінг, Рей Ніколсон, Джиммі Феілс, Ерік Дейн, Альба Баптіста, Біллі Магнуссен, Патрік Кокс
Прем’єра кінотеатри
Рік випуску 2025
Сайт IMDb

Лос-Анджелес, на дворі 90-ті. До будинку мегапопулярної співачки Софії Майнор навідується Пол Дуерсон — мабуть, її найпалкіший фанат. Але на порозі розкішного житла він зустрічає не предмет свого обожнювання, а суворого охоронця Белла. Той чемно намагається прогнати непроханого гостя, та все марно.

Через пів року Софія дізнається, що Пол втік з психіатричної лікарні, куди він потрапив після попереднього візиту. Не змушує себе довго чекати (насправді змушує) і наступний, тільки цього разу у божевільного сталкера з’явилися спільники, і тепер він рішуче налаштований нарешті побратися зі своєю «коханою».

У 1996 році дехто Роберт Дьюї Госкінс був засуджений на 10 років позбавлення волі за переслідування Мадонни та погрози на адресу зірки. За словами її охоронця, чоловік стверджував, що переріже горло співачці, якщо вона не стане його дружиною. Після звільнення з в’язниці та згодом з каліфорнійської психіатричної лікарні, у липні 2011-го, Госкінса знову заарештували та відправили в інший медичний заклад у Лос-Анджелесі. В наступному році йому вдалося втекти, та зрештою правоохоронці затримали душевнохворого.

Після перегляду стрічки Вордена, для якого це був режисерський дебют (а у виконавчих продюсерах тут значиться ще одна красуня-білявка Марго Роббі), ви ризикуєте задатися приблизно таким питанням: «що це в біса було?». Зрозуміло, що Ворден та усі причетні намагалися поєднати чорнющу комедію про одержимість з трилером про вторгнення в будинок, але на ділі у них вийшло щось дуже невиразне й сумнівне.

Досить захоплива дебютна сцена та подальше дуркування Рея Ніколсона, поки у кадрі проносяться початкові титри, налаштовують на нехай дурнувате, але ж веселе екранне божевілля. Втім, далі нам пропонують суцільну нудьгу, адже знайомство з персонажами затягується, їхні абсолютно беззмістовні діалоги дратують все більше, а спроби пожартувати, як, наприклад, поява у кадрі поліціянта, що мріє стати зіркою мюзиклів, не рятують в цілому сумне дійство.

Щоб ви розуміли, зустрічаються віч-на-віч персонажі Вівінг та Ніколсона десь на хвилині 40-й. Тобто, творці розпорошуються на якісь зайві сюжетні лінії, як, наприклад, родина Белла, тож більшість з того, що відбувалося до цього часу, можна сміливо пропускати. Та й сама ця зустріч навряд чи тягне на щось справді захопливе.

В одній зі сцен ми побачимо пазл, присвячений актуальній епосі комедії «Джуніор» (1994). Також познайомимось з другом Софії, професійним баскетболістом Роудсом — такою собі алюзією на Денніса Родмана, у якого, до речі, був короткий роман з Мадонною у тому ж 1994-му. В «Джуніорі», якщо згадати, Шварценеггеру довелося завагітніти, а тут у нас місцева зірка NBA розгулюватиме в кадрі у весільній сукні, як це робив Родман на презентації автобіографії у 1996-му.

Неможливо не помітити спробу Вордена пограти у стиль: то тут, то там у кадрі миготять відтінки червоного, що сповіщає про небезпеку чи навіть криваві пристрасті; промовисто у розбитому дзеркалі виглядає відображення Пола; постійно лунають хіти давно минулої епохи — особливо запам’ятовується спільне виконання персонажками Самари Вівінг та Альби Баптісти хіта Селін Діон «It’s All Coming Back to Me Now». Шкода, що ніщо з цього не робить хитку сценарну конструкцію хоч би трохи міцнішою, а фільм  — цікавішим.

Рей Ніколсон добряче відривається, та після недавнього «Новокаїну» ризикує стати заручником одного образу. Самара Вівінг, навпаки, відзначається стабільною стриманістю, через що викликає байдужість до своєї героїні. А от Альба Баптіста та Джиммі Феілс органічно вписуються в оповідь, та це мало на що впливає.

За усіма гримасами Рея Ніколсона на крупних планах, нестерпними витівками притрушеної спільниці Пола та чорним гумором (справедливості заради, деякі жарти хоч і абсурдні, але вистрілюють) ховається інтонаційний та змістовний безлад. Напевно тому на фінальних титрах, наче той Пол Дуерсон, так і не можеш визначитися, чи то сміятися щосили, чи може плакати взахлин.