Новина переповнена інсайтами які, мʼяко кажучи, висмоктані з пальця.
Можна дивитись на сферичного коня у вакуумі та посипати голову попелом, адже людоньки всього пʼять годин на тиждень грають в ігри (шок-сенсація — в людей є повсякденне життя).
А можна глянути на ту є метрику, але взяту не за конкретний рік.
Для чого тоді такі репорти?
Якщо тобі дали бюджет у 200 мільйонів на розробку гри, ти не можеш повернутися до стейкхолдера без відмазки та “аналітичного” пояснення провалу.
“Ми проє..лись, через те, що тримались хибного напрямку з самого початку розробки 5 років тому, і за весь час нічого не змінили”, це ствердження яке завершить твою карʼєру.
А їсти хочеться!
Ше трохи про “цінні” метрики та “велику аналітику”
Великий бізнес вважає, що існує лише дві моделі: або ти зростаєш, або ти стагнуєш і вмираєш.
Тому, після того, як великі ААА проєкти вперлись в стелю власної аудиторії, єдиним логічним кроком видавалось цю аудиторію якось розширити.
Бюджети розробки росте. Інфляція жере накопичений ресурс. Гроші потрібно інвестувати.
А новенька ААА фентезі-рпг не може забезпечити кількість продажів виїжджаючи виключно на фанатах жанру чи серії.
Справа навіть не в тому, що гра не окупиться. Просто з фанатів РПГ та фанатів Екшенів разом взятих можна заробити більше, ніж з однієї з цих груп гравців.
Певний час це працювало, жанри змішувались, ринок зростав.
Аж поки не вперся в стелю.
Геймери закінчились.
Казуалам начхати на будь-що крім своєї фіфи, фортнайта, чи колди.
Де шукати новий ринок для росту?
В аудиторіях, які раніше не залучали: жінки, окремі культурні та соціальні групи, тощо.
Певною мірою, цей підхід почав приносити результати. Ігри на кшталт The Last of Us Part 2 розлітались наче гарячі пиріжки.
Покладаючись на логіку грошей, а не на здоровий глузд (бо він в красиві графіки не лягає), великі студії подвоїли свої зусилля у цьому напрямку.
Вони відчули смак хайпу, та звернули увагу на аудиторію твітерських крикунів.
У твітерських крикунів, в свою чергу, був велетенський чекліст всього, що їм подобається.
І ще довший список того, чого в іграх просто не має бути.
І проблема навіть не в тому, що в кожного з крикунів ті списки свої.
А в тому, що до цих списків не входив пункт про “купити гру”
На виході ми отримуємо високобюджетні ігри, які справно генерують навколо себе хайп, але ігроладно створені невідомо для кого і невідомо чому.
Просчітался, но гдє?
