Світло та Тінь, Ява та Нава, воно ж Потойбіччя, віра й зневіра — усе це сплітається у фентезійній серії «Чаклун із Княжграда» українського письменника Сергія Пильтяя. Вона складається з трьох книг: «Ключі до Потойбіччя», «Сім зерен Смерті» та «Дерево Життя», виданих у 2022, 2024 і 2025 роках відповідно у видавництві «Мандрівець». А ще в автора є книга «Кібеджанк. Неонові історії» про яку ми вже писали. В цій рецензії поговоримо про трилогію слов’янського фентезі із домішками скандинавської та кельтської міфологій, з елементами бойового та епічного фентезі. Чи все вдалося автору? Чи варта ця серія уваги читача та поціновувачів цього жанру?

«Чаклун із Княжграда»

Автор Сергій Пильтяй
Видавництво «Мандрівець»
Мова Українська
Кількість сторінок 216, 216, 216
Обкладинка М’яка
Рік видання 2022, 2024, 2025
Розмір 145×200 мм
Сайт mandrivets.com

Головний герой трилогії — Ігор Варяжич. Він чаклун, що виконує різноманітні завдання за винагороду. Та за цією, здавалося б, рутинною професією стоїть куди більш трагічна історія: він шукає сестру Богдану, викрадену до Потойбіччя прямо на його очах. Хлопець піде на все, навіть на відверто погані та жорстокі вчинки, щоб віднайти сестру. Але для цього йому треба три рідкісні артефакти, за якими чаклун і полює.

Викрадення рідної крові, тобто особистий мотив, стає рушієм усіх рішень героя, робить історію близькою та зрозумілою, навіть коли мова заходить про богів, об’єднання трьох світів чи інші високі матерії. Ігор взагалі не ідеалізований: інколи його вчинки відверто дискомфортні, інколи відчайдушні й егоїстичні. Але саме ця непередбачуваність та реалістичність робить його живим.

Структурно перша книга «Ключі до Потойбіччя» побудована як низка квестів. Далі сюжет розгортається у складніший і похмуріший бік, але оця черга перепон нікуди не зникає. У «Сім зерен Смерті» з бойового фентезі історія перетвориться на епічне, бо тут почнуть викликати потойбічного бога та намагатися розірвати межі між світами. Третя книга «Дерево Життя» доводить історію до кульмінації, об’єднуючи світ людей та богів. Усе це також переходить зі слов’янського фентезі у майже чисто скандинавське із кельтськими мотивами. Сама ж серія поступово зростає з приватної драми в космічно-міфічну епічну історію про владу, любов, жертву і наслідки людських вчинків.

Також відчувається старанність автора в продумуванні магічної системи: заклинання Ігоря завжди віршовані, жодне не повторюється, а герої час від часу співають, що додає особливої атмосфери. Пильтяю вдалося створити ефект занурення, коли сторінки перетворюються на браму в інший світ. Водночас мені бракувало детальнішого опису побуту героїв та найпростішої мапи світу, яка б хоч якось структурувала вигаданий автором прикольний світ.

Серед сильних сторін серії також відмучу багатошаровість. Це не просто пригоди-квести чаклуна з Княжграда, а історія про те, як любов і втрата здатні змінити людину до невпізнаваності. Ігор постає то героєм, то антигероєм. Його рішення можуть здаватися жорстокими, але ніколи не залишають байдужими. Важливо й те, що автор не боїться показувати наслідки: кожне заклинання чи бійка щось забирає у героя, а не лишається духовно безплатним для протагоніста.

В інших відгуках я чув, що нібито автор пише «кінематографічно», проте мені так не здається. Кінематографічно — це коли події превалюють над описами, роздумами та діалогами. А тут маємо здебільшого сухість тексту. Тобто автор або відразу не написав достатньо діалогів, роздумів героїв, опису світу, оточення тощо, або потім, під час редагування занадто «підчистив» це все, що й занадто, на мою думку, «висушило» усі три романи.

Персонажі так само страждають від відсутності об’єму, уточнень та різних дрібниць про них, але Ігоря Варяжича можна назвати найпропрацьованішим. Його мотиви та дії зрозумілі та логічні, сам він достатньо об’ємний, але не усім так пощастило. Наприклад, його сестра Богдана, яка пізніше отримає власну сюжетну лінію виглядає, і є, як нежива фігура в руках автора. Вона робить що скажуть, та й в кінці її величні мотиви нівелюються та закінчуються нічим.

Загалом книга сповнена пригод, перепон та труднощів для героїв, але усе це вони долають легко, дуже легко, або достатньо легко. Хто б не був перед героєм — магічний лепрекон чи сам Всебатько, розібратися з ним, подолати магією чи розрулити ситуацію іншим способом виходить майже без проблем. Краще б оцих квестів-пригод-труднощів було суттєво менше, але кожен з них був дійсно складним, на межі можливостей, але автор придумав їх дуже багато, а от про складність не подбав.

Також відзначу погану якість видань. Серія «Нічия земля» Яна Валєтова була поганої якості, там також текст іноді був перекручений, низька якість паперу тощо. Але тут вийшло ще гірше. Річ у тім, що дві книги з трьох розвалилися та розклеїлися поки я їх читав. А я дуже обережно ставлюся до книжок, буквально здуваю з них пил, та й читав я кожну всього декілька днів. Тут проблема, що на корінці було ну дуже мало клею, а одже логічно, що листам не було за що триматися. Тільки другий том мав велику кількість клею, все було зроблено як треба, книга гарно та повністю розкривалася і точно не розвалиться найближчим часом.

А потім я подивився на друкарню і ось що виявив: перший та другий томи, ті самі що розвалилися, друкувалися якимось ФОП, а от той якісний другий том віддали на друк в класичну друкарню. Після цього в мене виникли логічні питання до видавництва «Мандрівець». Зрозуміло, що перший том надрукували, виявили, що якість погана, а на другий том звернулися до друкарні і зробили якісно. Все логічно. Але чому на третьому томі вирішили повернутися до поганої якості? Чому не надрукували перший том та всі інші нормально? Дуже сподіваюся, що видавництво виправиться надалі.

Сама ж картинка обкладинок теж може викликати зауваження. Комусь вона буде занадто простою, з чим я теж згоден. Але тут добре, що назва серії та кожного окремого роману відразу кажуть нам про його приблизну направленість та жанровість. А ще дуже хочеться бачити серію в одному виданні, у твердій обкладинці з чудовим жанровим малюнком.