Читацькі дописи
IT Community

Цей матеріал – не редакційнийЦе – особиста думка його автора. Редакція може не розділяти цю думку.

Гіківська культура переродилася за останні десятиліття настільки, що стала мейнстримом, розгалузившись на багато напрямків. Гіки, IT-ники, геймери, програмісти, сисадміни — все це колись називалось інакше і зводилось до слів «сидять за тими комп’ютерами». Якщо вам близька така тематика і хочеться підняти настрій, то пропоную вам свою підбірку улюблених серіалів.

«Теорія великого вибуху» (The Big Bang Theory, 2007-2019)

Цей серіал неодноразово потрапляв в мої списки переглядів серед найкращих комедійних ситкомів, і я старанно починав дивитися його кілька разів, але кидав десь на третій серії. Не знаю, що йшло не так. Хоча, мабуть, знаю. Безглуздими й тупими мені здавалися Радж і Говард. 

Якщо з Леонардом і Шелдоном я ще міг якось миритися, ці двоє мені просто не подобалися. Пенні теж особливо не вражала, та й декорації здавалися нудними. Квартира Леонарда і Шелдона у мене категорично не асоціювалася з житлом.

Але у 2020 році я це зробив. Чергове переглядання з нуля я почав коли вільного часу було вдосталь. Сезон за сезоном, і незадовго до кінця року я таки дістався до фіналу.

Головна перевага серіалу, вона ж його візитівка — образ Шелдона Купера. І важко уявити, що хтось інший у його ролі міг би замінити Джима Парсонса. Надзвичайно вдало створений персонаж, його егоїзм, самозадоволення і занудство, його шедевральні сентенції та високорозумна придуркуватість настільки чарівні, що кидають відблиск на все його оточення і змушують інших персонажів сяяти яскравіше (гадаю, Шелдон із першого сезону зі мною б погодився).

Але оскільки я говорю про Шелдона з першого сезону, я визнаю, що він не той самий, що Шелдон з останнього сезону. Трансформація персонажа відбулася, і досить суттєва. Іноді це здавалося мені неприродним (у хлопця з такими тарганами раптом почало складатися нормальне, як у всіх, життя? Не вірю!). Але зрештою я дійшов висновку, що перетворення робота на людину в рамках ситкому відбулося дбайливо. 

Так, важко не схибити, у деяких ситуаціях Шелдон починав поводитися не по-шелдонівськи — наприклад, при маніакальній одержимості стерильністю раптом брав і їв печиво з рук Леонарда. І, до речі, стукати фірмовим трикратним стуком він почав не одразу. У пілотній серії, як я тепер розумію, його образ узагалі був більш нейтральним, він, наприклад, називає Пенні красивою, хоча, за ідеєю, не мав би звертати увагу на такі речі.

До речі, акторові вся моя повага за демонстрацію різноманітних талантів у кадрі. Чого він тільки не робив. Грав на бонго, танцював фламенко, демонстрував горловий спів.

Сором’язливий і надмірно м’який Леонард мені здається не таким складним, як Шелдон, але більш цілісним. 

Значної трансформації, як на мене, з ним не відбувається, і в цьому, мабуть, фішка Леонарда. Леонард — синонім вірності й стабільності, так необхідних Шелдону. Він хороший друг і відданий закоханий чоловік. Посередині серіалу стали більше експлуатувати його дитячі комплекси та проблеми з матір’ю (до речі, дуже мило розв’язані), але загалом його лінія витримана добре. Говард був мені неприємний протягом свого самотнього періоду (за рідкісними винятками), але з появою жінки в його житті став викликати інтерес і навіть співчуття.

Радж викликає подвійні відчуття. Фішки цього персонажа змінювалися час від часу. Спочатку це була нездатність заговорити з жінками. І хоча загалом він здавався забитим індійським хлопчиком, іноді в ньому раптом прокидалася нахабність. Потім почали експлуатувати гламурний образ, який, на мою думку, не дуже в’язався з пошуками супутниці життя.

А у фіналі стало зрозуміло, що головна, глобальна фішка персонажа в іншому… варто зауважити, що при всій своїй гламурності й, здавалося б, другорядності Радж заводив найбільше стосунків. Мені подобалася лише одна його пасія, прагматична й розумна Ану. Попри їхні відмінності, я вважав цю пару найперспективнішою і досі думаю, що історія їхніх стосунків була грубо обірвана.

Введення основних жіночих персонажів не всіма було сприйнято схвально, адже “жіноча рада”, яка зруйнувала гіківську атмосферу та декого дратувала. Але серіалу, на мою думку, саме це дало друге життя, спрямувало його в нове русло. Дивно, але спочатку мене дратувала через своє пияцтво й безладні зв’язки Пенні. І саме Пенні стала в підсумку найсимпатичнішим мені персонажем завдяки своїй адекватності, здатності до розвитку. Емі на другому місці, вона справді пройшла величезний шлях, вибудовуючи свої непрості стосунки, її терпінню можна лише позаздрити. Бернадетт — найменш близький мені персонаж, хоча зроблений він цікаво. Така собі дрібна злюка. Мені не сподобалося, що у стосунках вона занадто явно домінує, буквально душить чоловіка, який покірно це приймає. Її сварливість і самозадоволення іноді виглядали прямо гіпертрофовано.

Другорядні персонажі дуже різні й унікальні кожен по-своєму. Я можу виділити вже згадану Ану, дуже характерного Стюарта (круто, що його історію теж вирішили завершити щасливо), адекватного Віла Вітона, а також батьків Емі, які засвітилися буквально пару разів, але дуже доречно. Дуже комічними, трагікомічними були появи професора Протона. Вразила гра Кейт Міуччі (Люсі), її міміка, рухи в образі.

Вражає набір запрошених зірок і вчених, пару разів це було вкрай несподівано. Розчарувала мене тільки серія з Нілом Гейманом, його не підкреслили, зробили досить непомітним за сюжетом.

Коротко кажучи, цей розібраний на цитати (здебільшого Шелдона) і мізансцени шедевр ситкомів сподобається всім. Так, це чудовий серіал. І завдяки йому я тепер знаю, що таке ефект Доплера. 

«Дитинство Шелдона» (Young Sheldon, 2017-2024)

Багато хто знає нестерпного фізика-теоретика, лауреата Нобелівської премії з фізики, людину з купою дивних звичок і правил, яка нас і дратує, і яку ми обожнюємо. Усе це Шелдон Купер. Спостерігаючи за таким персонажем, не можна не задуматися — а з чого ж усе починалося? І ми переносимося в 1990-й рік у місто Медфорд, штат Техас, де юний геній Шелдон Купер живе зі своєю сім’єю — батьком Джорджем, футбольним тренером, дуже побожною матір’ю Мері, старшим братом Джорджі та сестрою-близнючкою Міссі. 

На сьогодні, коли навіть у ситкомах є якась незвичайна історія чи місце дії, мати комедійний серіал, що розповідає про звичайну середньостатистичну сім’ю, — це вже здається незвичним. Можливо, саме тому він мені не одразу сподобався — я, мабуть, уже звик до незвичайного. Але з часом історія життя сім’ї Куперів здається такою милою, чарівною, подекуди драматичною і дуже смішною! Адже дитинство в сім’ї, де кожен її член по-своєму індивідуальний, має незвичайні чи кумедні звички, і кожна звичайна ситуація викликає у них найрізноманітніші реакції — це величезний простір для творчості, у цьому випадку для чудового ситкому.

Продовжуючи традиції свого попередника, “Дитинство Шелдона” також містить чимало гіківських відсилань — дія відбувається на початку 90-х, у період, коли ще дивилися відеокасети, комп’ютери були громіздкими й важкими, до інтернету підключалися, займаючи телефонну лінію, а у відеоігри грали на приставках… Гадаю, тут ностальгуватимуть всі олди тих часів — адже ми також усе це переживали.

Ще з перших сезонів “Теорії великого вибуху” завжди було цікаво, яким Шелдон Купер був у дитинстві. Тепер зрозуміло, звідки ноги ростуть. Шелдон Купер — із раннього дитинства усвідомивши свою геніальність, до 9 років стає старшокласником, мріє отримати визнання наукової спільноти (і Нобелівську премію, звісно ж!). Але наявність геніального розуму компенсується досить-таки нестерпним характером і відсутністю соціальних навичок, що суттєво ускладнює сімейні стосунки. 

Періодично спостерігаючи за деякими моментами дитинства Шелдона, я часто був вражений, як же багато йому дозволяють і як нечасто сварять — ось тоді й стають зрозумілими причини його вкрай складного характеру в дорослому житті. Але здебільшого юний Шелдон усе ж досить милий, серйозний, кумедний хлопчик, який носить краватку-метелик, прагне дізнатися якомога більше, любить свою таку несхожу на нього сім’ю, намагається допомагати їм, чим може (і податки рахує, і вчить користуватися комп’ютером, навіть допомагає вигравати в спортивному тоталізаторі). Грає його дуже талановитий юний актор Ієн Армітідж, який росте на наших очах, а Джим Парсонс повертається до ролі дорослого Шелдона, досить кумедно коментуючи його дитячі роки.

Якщо в перших сезонах акцент був переважно на Шелдоні, то поступово він розподіляється на його сім’ю: Джордж Купер-старший (Ленс Барбер), футбольний тренер шкільної команди, який, можливо, не досяг тих висот, про які мріяв, але намагається з усіх сил підтримувати свою велику сім’ю, знайти спільну мову зі своїми дітьми, які так не схожі один на одного, не сваритися з тещею, піклуватися про дружину й знаходити радість у житті. Мері Купер (Зої Перрі), мати сімейства, яка встигає виконувати всі хатні справи, допомагає в місцевій церкві, і хоча намагається піклуватися про всіх своїх дітей, зрозуміло, що Шелдон — її улюбленець: чесно кажучи, мені не завжди подобалася Мері (здебільшого через її фаворитизм до Шелдона й те, що вона занадто нав’язує релігійність усій сім’ї) — і мені сподобалося, що в пізніших сезонах її розвинули в цікавішого й складнішого персонажа. 

Джордж Купер-молодший, він же Джорджі (Монтана Джордан), старший син сімейства, який намагається впоратися з багатьма підлітковими проблемами в старшій школі, куди також ходить і його молодший брат, не надто ревнуючи до уваги, яку йому приділяють, і намагається проявити себе в інших сферах — як-от торгівля чи робота в ремонтній майстерні, що в нього виходить набагато краще за навчання, а якщо говорити про його особисте життя, то тут він переплюнув усіх! Мелісса Купер, вона ж Міссі (Реган Реворд), сестра-близнючка Шелдона, яка хоч і не володіє академічними знаннями свого брата, але в багатьох аспектах набагато розумніша й проникливіша за Шелдона, яка хоч і любить над ним пожартувати, але в потрібну мить обов’язково підтримує, ну й хоче якнайшвидше подорослішати (з досить кумедними результатами). 

І нарешті моя улюблена героїня серіалу — це Бабуся, Конні Такер (Енні Поттс). Чесно кажучи, її поява в “Теорії” мені не дуже сподобалася, тому тут я з нетерпінням чекав її появи. Енергійна, саркастична, бойова бабуся з бурхливим особистим життям, неабиякою діловою хваткою, яка часто розбирається в сімейних проблемах своєї дочки, жартує над зятем, знає підхід до кожного зі своїх онуків.

Також варто згадати багато другопланових акторів: Джон Стерджис, улюблений професор Шелдона й залицяльник Бабусі, пастор Джефф, який на кожній недільній проповіді веде з Шелдоном дискусії про існування Бога, сусіднє сімейство Спарксів, у яких дуже тісні стосунки з сімейством Куперів протягом усього серіалу, шкільний друг Шелдона Тем, ще один залицяльник Бабусі й роботодавець Джорджі Дейл, дівчинка-вундеркінд Пейдж, яка розплачується за свою геніальність проблемами в сім’ї, подружка Джорджі — Менді, стосунки з якою зайшли занадто далеко…

“Дитинство Шелдона” — це несподівано чарівний, зворушливий і дуже кумедний серіал спін-офф про відомого персонажа. Який із серіалу про дитинство одного відомого героя перетворився на серіал про його сім’ю та взаємини між ними. 

«Биті пікселі» (Dead Pixels, 2019–2021)

Серіал “Биті пікселі” (2019), має формат серій тривалістю усього двадцять три хвилини. Але в ці двадцять три хвилини вміщаються цікаві епізоди з добірним гумором. І хоча тема комедійного серіалу здається нішевою, перегляд може принести величезне задоволення.

Серіал зняв британський режисер Аль Кемпбелл. У центрі сюжету — персонажі-геймери, які не уявляють свого життя без гри “Kingdom Scrolls”. Вони грають у неї вдома й на роботі, усі проблеми, що виникають у віртуальному просторі, переносять у повсякденне життя, і навпаки. У сценариста й режисера вийшла своєрідна насмішка над геймерами, і варто сказати, що герої трохи не при собі, хоча зовні цього не скажеш.

Усі персонажі підібрані просто ідеально, вони цікаві з різними типажами, темпераментами, і майже всіх об’єднує одна мета — захистити свій замок у “Kingdom Scrolls” і стати безсмертними. Майже всіх — тому що є тут і персонаж, який спостерігає за всім цим “мракобіссям” збоку.

У серіалі присутні розмови й на дорослі теми, трохи вульгарні, але вони дуже природно вписуються в загальну картину — зазвичай це якась закомплексованість героїв або незадоволеність, якою можна поділитися з друзями з віртуального світу. Тож єдиний мінус тут — мало серій. Цікаво, що картину знімали для геймерів, але гумор у ній зрозумілий і тим людям, які спостерігають за цією “кастою” збоку — на роботі, у транспорті чи вдома.

«Кремнієва долина» (Silicon Valley, 2014–2019)

Через деякі причини, основна з яких захоплення “Теорією великого вибуху”, серіал я переглянув лише у 2021 році, що, втім, дало можливість не розтягувати його по краплях, а проковтнути одразу.

Це чудова історія про групу IT-гіків, які прибули до Кремнієвої долини спробувати щастя. У ньому повно жартівливих відсилань до більшості відомих особистостей зі світу технологій, повно штампів, а головний герой — викапаний Цукерберг. Плюс дуже непогано показане повсякденне життя розробників — усі ці спринти й фокус-групи, розбіжності яйцеголових із керівництвом і замовниками на тему “продукт ідеальний, а якщо ви цього не розумієте, то проблема у вас”. Особисто таке чув на роботі й не раз.

Перші два-три сезони взагалі ідеальні з будь-якого погляду. Це можна назвати “Диким Заходом” про світ IT.

Чи є мінуси в серіалі? Безумовно, є. Серіал крутий до третього сезону. Далі він теж прикольний і цілком придатний до перегляду. Але він наступив на ті ж граблі, що й десятки інших серіалів — самоповтори, відсутність розвитку персонажів, “несподівані” твісти.

Щодо відсутності розвитку персонажів — це взагалі дуже помітно. Жоден персонаж, ЖОДЕН, протягом серіалу не еволюціонував. Ні емоційно, ні інтелектуально. 

Візьміть, наприклад, ту ж “Теорію великого вибуху” — там кого не візьми, еволюціонували взагалі всі. Леонард, Шелдон, Радж і так далі — усі поодружувалися, хтось змінив роботу, хтось отримав премію, хтось у космос злітав. Сценаристи змогли знайти баланс між гіківською науково-технічною тематикою й побутовими клопотами, які чудово розбавляла основну тему.

У “Кремнієвій долині” нічого такого немає. Усі шість сезонів ми спостерігатимемо одні й ті ж метання групи розробників та їхніх друзів. Вони наступатимуть на одні й ті ж граблі десятки разів. Побутова тема порушена дуже слабко, тема стосунків, особистого життя, — це майже відсутнє. І від цього серіал стає трохи прісним.

Чи стає від цього “Кремнієва долина” поганим серіалом? Ні, ні й ще раз, ні — це чудовий серіал. У ньому просто тонни жартів, вони не бояться проходитися і по расизму, і по фемінізму, і по жартах нижче пояса. Раджу переглядати в оригінальній озвучці з субтитрами.

Чи рекомендую я подивитися його, якщо ще не бачили? Однозначно. Якщо любите хороші комедійні серіали — він вартий того. 

Чекаю на ваші варіанти в коментарях!

 

Цей матеріал – не редакційнийЦе – особиста думка його автора. Редакція може не розділяти цю думку.