Читацькі дописи
IT Community

Всесвіт Відьмака, створений Анджеєм Сапковським, протягом останніх десятиліть став справжнім культурним феноменом, який захоплює шанувальників фентезі по всьому світу, охоплюючи все більшу аудиторію. Він поєднує елементи слов’янської міфології, етики та складних моральних виборів. Історії про Геральта з Рівії занурюють нас у світ, де магія та реальність переплітаються, а боротьба між добром і злом часто залишається неочевидною та розмитою.

«Немає війн Добра зі Злом, є війни, в яких різні сторони мають різні інтереси…» Анджей Сапковський

Пролог

Починаючи даний допис, мені хотілося охопити якомога більше, але тут виникає дилема. З однієї сторони ми можемо занурюватись у цей всесвіт настільки глибоко, що не вистачить ніяких часових рамок, і стаття перетвориться у «книгу про книгу». З іншого боку неможливо «мимохідь» пройтися по такій неймовірній історії, на створення якої пішли сили більш ніж півтори тисячі людей.

Тільки для гри «The Witcher: Wild Hunt» без DLC написано майже мільйон слів, намальовано тисячі концепт-артів, створено 136 квадратних кілометрів локацій та 1500 персонажів, що оживали завдяки десяткам тисяч анімацій.  Я вже мовчу про армію творчих фанатів, які створили та наповнили контентом неймовірну кількість інтернет-ресурсів. В них вони розклали ігровий світ просто на молекули, створивши цілі енциклопедії.

У цьому ретроспективному дописі я не збираюся описувати проходження, яке і так можна знайти в десятигодинних відео на просторах Youtube. Також я не торкатимусь історії створення цього шедевру чи першоджерел, адже це окрема тема розмови, яка потребує детального розгляду іншим разом.

Відьмацька щедрість?

Для багатьох стало несподіванкою, коли команда CD Projekt Red розповіла про причини ненависті до DRM захисту у своїх іграх. Розробники «The Witcher 3: Wild Hunt» заявили, що вважають цей спосіб захисту від піратства неефективним. За їхніми словами, основне правило — поводитися з геймерами так, як ми хотіли б, щоб вони поводилися з нами.

Насправді я не вірю в таку великодушність. Причина цього рішення криється швидше в тому, що в «The Witcher 2» компанія сильно намучилась з системою захисту і вирішила, що змарновані зусилля не варті кінцевого результату. З усім тим його відсутність не завадила третій частині продати понад 75 мільйонів копій станом на перший квартал 2023 року.

Цей факт став хрестоматійним прикладом того, що якщо випускати якісний продукт, то люди з задоволенням і вдячністю його куплятимуть. Більшість тих, хто робить свій вибір на користь піратських версій, навряд чи б купили гру в реальності, тому тут не працює принцип недоотриманої вигоди. Звісно, я не претендую на істину в останній інстанції, тому висновки робіть самі. 

Два принципи сірої моралі

Ключовою рисою механіки моральних дилем у «Відьмак 3: Дикий гін» є значний акцент на наслідках вибору головного героя. Вони впливають як на звичайних NPC, так і на основних персонажів, а також на конфігурацію всього ігрового світу. В одних випадках вибір може мати лише локальні наслідки в рамках одного квесту. Проте є і такі, що повністю змінять цілу низку подій сюжету, відкриють чи закриють окремі локації, історії та світи.

Вже в перших двох іграх серії чітко вирізнялися три характеристики, які рідко зустрічаються в інших забавках цього жанру:

• Прийняття рішень за умов неповного знання. 
• Неочевидність наслідків, що іноді призводить до обманутих очікувань. 
• Гострота дилем, що впливають на ігрові можливості. Нерідко вони переростають у вибір між життям і смертю, не кажучи вже про теми насильства, зловживання владою та різних трагедій. 

Слідуючи одній з основних сюжетних ліній саги Сапковського, творці гри постійно показують, як прагнення головного героя уникнути вибору сторін (не лише через відомий «нейтралітет відьмаків», але й через особисту неприязнь до політики та штучних розмежувань між людьми) переплітається з його нездатністю залишатися осторонь через почуття порядності та честі, а також через дружні та любовні зв’язки.

Творці «Відьмак 3» не забувають постійно підкреслювати відсутність фіксованих моделей справедливості, тим самим позбавляючи гравця та його персонажа можливості виступати в ролі світлосяйного лицаря. 

«Сіра мораль» або необхідність вибору між меншим та більшим злом є основними парадигмами дилем совісті. Геральт не може стати ким завгодно, тому гравець мусить двічі подумати, перш ніж прийняти для себе ту чи іншу роль. Починаючи з найпершої гри, розробники завжди не втомлювались підкреслювали дорослу проблематику, яка вражає живістю діалогів, емоцій та реакцій.

Загалом моральна система Геральта тримається на двох стовпах. Один з них — це етика та обов’язок, як в професійному плані, так і загальнолюдському. На жаль, навіть керуючись найдобрішими намірами у грі, ми здатні накоїти ще більше лиха, ніж обравши шлях безсердечності. Наприклад, пошук справедливості може обернутися надмірно суворим покаранням винуватця, чи навпаки, конфліктний стиль поведінки призводить до поваги та визнання.

Якщо керуватись другим принципом, то нам необхідно уважно та безпристрасно аналізувати обставини в їх контексті. Попри все це ви ніколи не вгадаєте, чим обернеться для вас життя, саме тому настільки унікально пропрацьованої в цьому плані гри я ще не зустрічав. 

Моє знайомство з Відьмаком

Так сталося, що на момент виходу  «The Witcher 3» я був лиш поверхнево знайомий з творчістю Анджея Сапковського. Знання про Геральта обмежувалися поверхневим ЛОРом та декількома годинами, що я провів у грі «The Witcher 2». Ви, напевно, запитаєте: «А чому так мало?» Тому, що коли я вперше запустив другу частину, то мої слова синхронно і вголос збіглися зі словами Геральта, коли першими його словами були: «От холєра, знову чоботи намочив!». Я також сказав слово «Холера», адже моя відеокарта GeForce GTS 450 видавала мізерну кількість кадрів на секунду. Тому з пригодами Геральта на той момент я так і не познайомився детальніше.

Коли у 2015 році світ побачив «Відьмак 3: Дикий гін», я вирішив не спішити проходити гру та почекати, поки вона «настоїться», як добре вино з Тусенту. В подальшому часу ставало все менше, а моя увага була розфокусована іншими цікавими проєктами. З усім тим, я таки спробував розпочати відьмацькі пригоди.

Не варто й казати, який вау-ефект викликали кінематографічні трейлери від CD-Ptoject Red. Здавалося, ти знов попав у фентезійні книжки юності, де магія співіснує з мечем в середньовічному антуражі. Найперше, що впадало в око — це стиль локацій, який, на відміну від тієї самої «Готики» чи серії ігор «The Elder Scrolls», здавався звичним та ніби «рідним». Розлогі верби, ґрунтові дороги, хатинки, накриті соломою, подвір’я з очеретом та гуси, що діловито розпускають крила.

Однак в перший день знайомства чи то я був занадто заклопотаний, чи просто ще не прийшов час, але я так і закинув проходження на етапі навчання в Каер Морхені. Вже через декілька років я спробував знову почати проходження, але цього разу мене спинила «дубова», як на мій погляд, геймплейна анімація. Здавалося, Геральт рухався на дерев’яних ногах, а бився в незрозумілому «рваному» ритмі. До якихось ключових подій я так і не дійшов, закинувши гру до кращих часів.

Вже через декілька років, натрапивши на хвалебну рецензію про чергове DLC «Кров та вино», я вирішив дати останній шанс цій грі та спробувати пограти хоча б декілька годин. Що може бути нуднішим, ніж вступне навчання, де пояснюються основи руху та бойової системи? Однак для новачка вибір невеликий. У фентезійному світі не вижити без мистецтва володіння мечами та знань п’яти магічних знаків. В нагороду за важкі тренування Каер Морхен дає можливість насолодитися прекрасним гірським пейзажем, вкритим густим ранішнім туманом.

Перше знайомство зі світом

Закінчується навчання і разом з ним чергове нічне жахіття Геральта. Добре, коли в такі моменти поруч знаходиться вірний друг та вчитель — Весемір. На його обличчі грають відблиски полум’я. З реальністю приходить пам’ять хто вони та куди прямують. Час на відпочинок закінчено, і ґрунтовий шлях веде відьмаків в чергове селище — Білий Сад, неподалік від Визіми. Зруйновані попелища, які недавно були чиїмось домом, та трупи колишніх мешканців одразу дають знати, що ми попали не в добру казку, а в суворий та жорстокий світ.

По дорозі до селища ми бачимо, як на місцевого селянина напав грифон, та відганяємо монстра. Тут нас чекає перший вибір: взяти з нього пару десятків крон чи відмовитись від винагороди. В очі відразу кидається те, що режим діалогів реалізований дуже якісно, ти віриш кожному слову персонажів і сприймаєш дійство, ніби захопливий фільм. Перші цікаві події зустрічають нас у місцевій корчмі. Ще раз хочу підкреслити, що колоритний антураж з вигляду нагадував мені багато схожих місць, які зустрічалися в реальності. Тому гра починала сприйматися по-особливому.

Саме в цій таверні ми зустрічаємо одного з найтаємничіших персонажів гри — Ґонтера О’Дімма, про якого ми поговоримо пізніше. Однак грі поки чогось не вистачає, і я починаю братися за виконання додаткових завдань. Так склалося, що в більшості RPG додаткові місії не відзначаються особливою цікавістю. Все зводиться до банального: піди туди, принеси ось це, знайди когось чи вбий якогось злочинця, отримай винагороду і бувай такий.

Так ось, перші другорядні квести «Гра з вогнем», «Сковорідка як нова» та інші показують нам, як насправді мають виглядати справжні завдання. Тут же ми стикаємося з першими неочевидними наслідками нашої ніби-то справедливості, коли від 20 крон залежить чиєсь життя. На цьому ж етапі ми знайомимося з першими монстрами: утопцями та полудницею, а також розуміємо, що у світі Відьмака люди є значно страшнішими створіннями, ніж більшість бестій.

Враховуючи вищесказані обставини, на цьому етапі гри мені все ще не вистачало якоїсь основи, яка б надалі не дозволяла від неї відірватися непідготовленому мандрівнику світу Сапковського. На щастя, зустріч з Йеннефер дещо розрядила ситуацію, а «дикий гін» почав потроху розсіювати нудьгу.

Поки все здавалося незрозумілим: що ми тут робимо, навіщо, куди їдемо та для чого? Після довгої підготовки до зустрічі з імператором Емгиром вар Емрейсом та пафосної аудієнції, починає прояснятися політична ситуація і розклад сил, а також з’являється перша глобальна ціль — пошук Цирі. 

Кривавий барон — найкращий квест в історії

Я не знаю такої гри, до якої б так довго просинався мій інтерес. Я буквально змушував себе в неї грати, щоб зрозуміти причини легендарності. Конкуренцію в тривалості входження їй може скласти хіба що кур’єрська забавка відомого “генія” – «Death stranding». Адже в ній проходить годин 20, перш ніж щось починає відбуватися щось цікаве. Однак я все ж таки дочекався того моменту, коли нарешті вдивлявся в екран, ніби зачарований.

Справжня магія Відьмака почалась для мене з подорожі у замок Круковець, де ми зустрічаємось з легендарним Кривавим бароном — любителем хильнути зайву чарочку та показати «хто в домі ґазда». Саме з цього квесту «The Witcher 3» в буквальному сенсі оживає, вірніше, життя в нього вдихає простий та грубуватий самозванець — господар цих земель. Спробуємо все ж таки розібратися детально, хто ж він такий…

Справжнє ім’я кривавого барона — Філіп Стенґер, він колишній царський офіцер-ветеран, а  нині намісник цих земель. Для більшості барон — жорстокий правитель, навіть садист, який прибирає всіх, кого тільки можна, проте це не зовсім так. Насправді часом в ньому відчувається простота, добросердечність і жалісливість. Він кмітливий, нехай не дуже далекоглядний, вміє отримувати вигоду зі свого положення, вести переговори та укладати союзи, тим самим забезпечуючи можливість виживання та порядку для всіх, хто його оточує.

Можна прийти до висновку, що хорошій людині навряд дадуть прізвисько «Кривавий». Якщо ви так подумали, то допустили ще одну помилку у всесвіті Відьмака. Не робіть ніяких припущень, що беруть за основу логічні конструкції. Насправді барон розбив чан з червоною фарбою при одному зі штурмів, і річка набула багряного відтінку. Люди подумали, що він вирізав усіх, тому і нарекли його «Кривавим». Хто б міг подумати?

Дехто вважав барона зрадником, адже спочатку він служив Тимерії, а згодом співпрацював з Нільфгардом. Однак раджу вам ще раз згадати основне правило цього світу: «нікого не судіть, адже ви не знаєте всього». Добросердечний здоров’як прихистив у себе Цирі, віднісся до неї як до рідної. В той самий час власна дочка люто його ненавиділа за те, що він творив з матір’ю — ось така гра контрастів.

Так вийшло, що інтереси Відьмака та барона перетнулися: Геральт шукав Цирі, а барон — свою жінку Анну та дочку Тамару. В цій грі ніхто тобі по доброті душевній не дасть навіть крони, не кажучи вже про те, щоб повідомити цінну інформацію. У кожного є свої потреби, тому Відьмак вимушений взятися за завдання, що пропонує йому невдалий сім’янин.

В більшості рольових ігор персонажі в ліпшому випадку прісні та плоскі. Вони стоять наче мумії, подібно серії  ігор «The Elder Scrolls», з ними не хочеться взаємодіяти та тим більше спілкуватись. З іншого боку, сценаристи стараються чітко їх поділяти: добрий-злий, свій-чужий, ворог-друг-нейтрал, позитивний-негативний… 

Тут же нам відкривається світ, який так схожий на реальність, де немає поганих і хороших, добрих та злих. Сьогодні Філіп тверезий і добрий, він власноруч робить ляльку та дарує її своїй маленькій дочці. А завтра, хильнувши чарочку, «Кривавий барон» в п’яному угарі підпалює конюшню, б’є Анну та засинає у безпам’ятстві.

Все це ми дізнаємося поступово, і починають закрадатися підозри та запитання: «А може й Цирі він прихистив не по доброті душевній, а з відчуття провини перед сім’єю?» Однак гра не дає відповідей, тільки продовжує розширювати сюжет до таких деталей, що ти втрачаєш відчуття часу. Саме тоді приходить перше усвідомлення — це сценарний шедевр.

Повертаючись до барона, ми бачимо, як під маскою пияка починають проявлятися перші сліди розкаяння та катарсису. Філіп молить Геральта не вбивати монстра, в якого переродилось ненароджене дитя та подарувати йому спокій, провівши складний та небезпечний ритуал. Я не можу пригадати жодної гри у світовому геймдеві з такими емоційними та глибокими переживаннями.

Тут немає святих, в тому числі Анна, скориставшись тим, що барон постійно пропадав у затяжних військових компаніях короля Фольтеста, завела собі коханця. Барон зізнається, що коли знайшов його, то в нього тоді ніби щось вселилося, і він позбавив бідолагу життя. Саме тоді він вперше вдарив Анну. Тож де правда, хто тут винен та за ким справедливість? Вся гра — це одне суцільне запитання, відповідь на яке залежить від наших моральних якостей.

Я не буду переказувати всі сценарні перипетії, але хочу зауважити, що цей сюжетний квест багатьма вважається найкращим за всі часи існування геймдеву. Будь-який наш вибір не приведе до повністю позитивного фіналу, адже персонажі цієї історії вже до нашої появи допустили критичну масу помилок.

Неправильний вибір

Відьмак дуже часто підкидає нам не тільки складний вибір, що призводить до гірших наслідків, але й дає альтернативні можливості, які відкривають багатоваріантність розвитку подій.

Почнемо з того, що однією з найскладніших дилем, яка навіть перетворилася у мем — це сердечні метання Геральта між двома чародійками — Трісс Меригольд та Йеннефер із Венґерберґу.  Невірна ставка може перетворитися на катастрофу. Хитрі сценаристи-маніпулятори спочатку відвертають нашу увагу чарівною та привітною Трісс, згодом підкидають відповідальну і самовіддану своїй справі Шані.Дехто навіть спробував вибрати одразу двох, але, на жаль, чародійкам це не прийшлось до вподоби 🙂

Від вибору гравця залежатиме, чи стане Йен напівлежачи попиватиме вино в Тусенті,  споглядаючи красу далеких гір. А може буде зла, як шершень, готова викинути Геральта у його «улюблений» портал.

Протягом всього проходження нас змушують робити вибір: як поступити з Дійкстрою, чи брати участь у ліквідації Радовіда, що прямо забороняється відмацьким кодексом та принципом нейтралітету. Як себе повести, коли божевільний тиран спалює на вогні неугодних йому, а вулиці страждають під владою безжалісних мисливців за чародійками? Коли розумієш, що після магів вони візьмуться за гномів, ельфів, нарешті простих людей…

Змиритись, що складні часи потребують складних рішень, чи відвернутись та сховатись за ефемерними кодексами та відьмацькими правилами? Не варто дивуватися, що гра пропонує настільки великий масштаб, що у ваших руках доля не тільки простих селян, а й королів та королев. 

Починаючи цей допис, я розумів, що неможливо навіть на 1% донести вам те, що хочеться. Тому я вирішив розбити свої згадки про гру на декілька частин, а потім повернутися в минуле та розповісти вам, як створювалися легендарні оповідання Анджея Сапковського та як Геральт із Рівії прийшов в геймдев. 

Кінець першої частини

Сподіваюся, вам сподобався цей аперитивчик. У наступній частині ми поговоримо з вами детальніше про сюжет гри, вірних друзів Геральта, його любовні інтриги, згадаємо антагоністів, найхаризматичніших персонажів та могутні сили, що правлять світом Сапковського. Також пройдемося по найкращих локаціях, музиці, пригадаємо Гвинт та поміркуємо, кому не варто взагалі грати у Відьмака.

Анонс подкасту та голосування

Якщо ви вже не перший місяць слідкуєте за новинами спільноти IT Community,  то знаєте, що одна з  головних цілей — це розмиття бар’єрів між редакцією, авторами та читачами. Після певної перерви ITC знову займається розвитком Youtube каналу.

Попри те, що в коментарях під дописами ніколи не вщухають дискусії,  редакція ITC вирішила влаштувати цікавий подкаст цієї п’ятниці у 17:00. Там ми разом з головним редактором — Тимуром Вороною поспілкуємося з вами у неформальній атмосфері. Поговоримо про улюблені ігрові проєкти, залізо, зануримося у ностальгію та спробуємо дати відповіді на ваші запитання.

Щастя для всіх, даром!