Читацькі дописи
IT Community

Як тільки заходить сонце, починається їх час. Краще не потрапляти на їх шлях, адже ціною зустрічі може стати життя, можливо, навіть вічне життя. Значною популярністю вампірська тематика завдячує Брему Стокеру, який надав їй серйозного поштовху своїм романом наприкінці XIX століття.  В цьому дописі я напишу про свої улюблені стрічки, основний сюжет яких фігурує навколо «дітей темряви» — вампірів.

Дракула Брема Стокера (1992)

Вампір — бездушна істота, вампір огидний і безкомпромісний, вампіра всі бояться… Це упереджений підхід кінематографістів до теми, і нічого більш амбітного у фільмах жахів не з’являється. Водночас «Дракула», хоча й класифікується як фільм жахів, насправді є історією кохання.

Чудова екранізація класичного готичного роману Брема Стокера. Поважати й любити цей фільм варто хоча б за тонку психологічну гру Гері Олдмена, у якій розкрився весь його потужний акторський талант. Чи то середньовічний лицар, чи похмурий румунський аристократ, жахливий монстр, страждаючий коханець — у будь-якому з цих образів Олдмен не просто органічний, він правдоподібний до неймовірності. 

На початку 90-х років Френсісу Коппола вдалося не лише грамотно передати своє оригінальне бачення роману Стокера, а й наповнити свій твір глибоким філософським змістом. Чого варта лише зустріч Дракули та Міни в кінотеатрі, де показують фільм Люм’єрів (багатошарова композиція фільму у фільмі створює певну ілюзію правдоподібності кінематографічного простору — це і реальність, і сон водночас). 

Тут є все, щоб сподобатись справжньому кіноману: колоритні актори та атмосфера «похмурого» романтизму, який так люблять британці. Коппола у своїй інтерпретації як ніхто інший наблизився до першоджерела. Таке не повторюється і не забувається, як і вічне кохання холодного вампіра…

Ван Хелсінг (2004)

У центрі сюжету знаходиться холоднокровний мисливець на нечисть — Габріель Ван Хельсинг, який служить католицькій церкві. Його зіграв Х’ю Джекман у розквіті своїх сил. З часу, як він вперше приміряв себе у ролі Росомахи не пройшло і року. 

Він виглядає надзвичайно харизматично, з ноткою гумору і, звісно ж, брутальності. Йому доручають нове, дуже важливе завдання. Необхідно нейтралізувати графа Дракулу в Трансільванії, який тероризує місцеве населення і винищує знатний рід Валеріус, представників якого залишилося зовсім мало.

На допомогу борцю з темними силами призначають послушника церкви Карла, якого зіграв Девід Венем, відомий як Фарамір із «Володаря перснів». Тут він виступає як комедійний персонаж, що розряджає атмосферу, і робить це досить вдало викликаючи посмішку без особливих зусиль.

Згодом до цього союзу приєднується войовнича і приваблива Анна, яку зіграла Кейт Бекінсейл. Її героїня вийшла дуже вольовою і винахідливою, при цьому зберігаючи жіночність. Роль Дракули виконав маловідомий на той момент австралійський актор Річард Роксбург. Лиходій у його виконанні вийшов дуже переконливим і харизматичним.

Не можу не відзначити мальовничі пейзажі стрічки: трансільванські гори, зловісні густі ліси Східної Європи, а також Париж і Будапешт кінця XIX століття, що зображені дуже правдоподібно.

«Ван Хельсинг» безперечно є зразком успішного блокбастера у жанрі фентезі. Фільм чудово викликає симпатію, адже тут розказана дуже цікава історія. Поєднання таких жанрів, як бойовик, жахи, трохи комедії та драми, реалізовано просто чудово. І не менш важливо — приємний післясмак, який залишається після перегляду.

Інший світ (2003)

Уже століттями триває невидима для людського ока запекла боротьба між вампірами та перевертнями. У центрі подій знаходиться Селін (Кейт Бекінсейл) — вампірка та справжній майстер смерті, одна з найкращих у своїй справі. Для неї знищення перевертнів є не лише роботою, а ще й особистою справою.

Готичний трилер 2003 року, знятий амбітним і талановитим режисером-дебютантом Леном Вайсманом лише за 22 мільйони доларів, став справжнім касовим хітом. Згодом фільм здобув культовий статус і перетворився на франшизу з п’яти стрічок. На перший погляд, можна помітити певні запозичення з інших картин: зовнішній вигляд головних героїв нагадує «Матрицю» 1999 року (шкіряні плащі та чорні окуляри), а також частково відсилає до «Блейда» 1998 року чи «Еквілібріуму» 2002 року. 

Здавалося б, фільм мав усі шанси стати звичайним малобюджетним плагіатом, який не окупився б у прокаті та швидко забувся. Але Вайсман узяв від згаданих стрічок лише дрібні елементи, майстерно перетворивши їх на відсилання, а основу заклав власним оригінальним сюжетом. У підсумку «Інший світ» не став копією, а виявився самобутнім і цінним твором, який, попри безліч фільмів на подібну тематику, знятих задовго до нього, не загубився серед них, а зайняв особливе місце в кінематографі.

Окрім режисера та сценаристів, величезну частку успіху забезпечив неймовірний акторський склад. Кейт Бекінсейл зіграла тут одну зі своїх найкращих і найзнаковіших ролей. Британка до цього знімалася переважно в романтичних і костюмованих драмах, опинилася перед складним вибором: з одного боку, їй хотілося спробувати себе в новому жанрі, з іншого — через стислі терміни довелося інтенсивно готуватися до ролі, насамперед фізично. Прагнення до успіху та працьовитість перемогли страх, і у 2003 році Бекінсейл стала однією з небагатьох на той час успішних актрис у жанрі бойовиків. «Інший світ» без неї просто неможливо уявити.

Білл Наї, який зіграв Віктора (старійшину вампірів), — справжній діамант цього фільму. Його акторська гра просто вражає, а сцени з його участю, особливо момент, де Віктор дорікає Селін, є неперевершеними. Наї майстер своєї справи, і завдяки таланту він створив одного з найяскравіших персонажів франшизи.

Візуальна частина фільму тішить око. Усі перестрілки та бойові сцени поставлені якісно, і навіть через 22 роки стрічка не виглядає застарілою, адже при її створенні практично не використовувалася комп’ютерна графіка. Хоча не всі фільми франшизи змогли утримати високу планку, задану першим «Іншим світом», оригінальна картина 2003 року була, є і, ймовірно, залишиться культовим еталоном жанру.

«Салимове лігво» — Salem’s Lot (2004)

Маленькі містечка — це легка здобич для будь-якого зла, що мандрує землями. Таємниці, плітки, недомовки мешканців Лота тільки полегшують йому шлях. Демон із посмішкою спостерігає за дрібними й не дуже гріхами та секретами, підштовхуючи до нових бід і створюючи сприятливі умови для вирішального кривавого бенкету.

Бенджамін Мейерс повертається до міста, де минуло його дитинство. Тихий куточок, овіяний північним вітром, із типовою для таких місць громадою. Тут усі знають одне одного, а ранок зустрічають із посмішкою на обличчі. Відокремлена Північна Америка, не штат Мен, але десь поруч, стає ідеальним ґрунтом для темного насіння, яке, немов зараза, поглине звичний, сонний ритм міського життя.

Оригінальний твір є класичною історією Стівена Кінга про маленьке сонне містечко, де таємниць більше, ніж дахів. У майстра завжди все було гаразд із відображенням мотивів. У цих персонажах неодмінно є гній, порок, комплекс, містицизм чи щось шизофренічне, що змушує занурюватися глибше, аж до останньої сторінки книги. Але з екранізаціями ситуація дещо інша: часто вони страждають від вирізаних із контексту непотрібних елементів, їхньої демонстрації чи навіть повного ігнорування в сценарії без показу на екрані. 

Такі адаптації можуть бути зняті для відео чи телебачення, і формат не завжди має значення під час оцінки. «Салемз Лот» 2004 року, ще тоді справив враження неймовірного, яскравого продукту. По суті, це мінісеріал (чи фільм з двух частин) із вдало підібраним акторським складом.

Екранізація вражає детальним опрацюванням психологічних портретів персонажів. Їхні характери та пороки чудово прописані. Тут зло Барлоу — радше вимушений атрибут відокремленого життя й, можливо, заслужене зло. Хронометраж саме такий, який потрібен для максимального розкриття обставин та характерів. Атмосфера неминучого фіаско нагадує нарив, що ось-ось лусне, залишивши по собі останній, жахливий, божевільний, але красивий за видовищністю фінальний акт.

А ось «Салимове Лігво» зняте через 20 років виявилось значно гіршим від ветерана. В ньому наче забули, що це таке — розкриття персонажів, характерів, психології… Ну й біс вампір з ним.

Від заходу до світанку (1996)

Ну і чому б не згадати відомий «трешачок» з 90-х, де засвітився самий Квентін Тарантіно. Звичайні фільми про вампірів у якийсь момент перестали дивувати публіку. Тож кінематографісти почали шукати інші способи, як круто показати вампірів на великому екрані. У 90-х роках найкращий із можливих варіантів запропонували Роберт Родрігес і Квентін Тарантіно, спільно створивши дуже незвичний фільм.

Сюжет стрічки знайомить нас із двома братами — Сетом і Річі. Перший щойно втік із в’язниці за допомогою Річі, і тепер хлопці мають якомога швидше й тихіше дістатися Мексики, де їм обіцяли притулок. Дорогою вони встигли пограбувати банк і залишити за собою кривавий слід. Тож тепер їм потрібні заручники, щоб без проблем покинути країну й загубитися в Мексиці.

Такими заручниками для братів Гекко стають миролюбний пастор і двоє його дітей. Брати проникають у їхній фургон і змушують вирушити в дорогу. Їхній шлях веде до віддаленого пустельного бару під назвою «Від заходу до світанку», де вони мають знайти допомогу. Але виявляється, що все тут не так просто, як здавалося.

У Родрігеса й Тарантіно вийшов фільм про бандитів у їхньому фірмовому кривавому стилі, а вампіри стали тут лише вишенькою на божевільному торті. Доволі довго незрозуміло, про що саме ця стрічка, адже обіцяних вампірів нам не показують протягом тривалого часу. Але повірте, коли ви їх нарешті побачите, то будете приємно вражені, адже так комічно їх ще ніхто не зображував.

Та для мене особисто у цьому фільмі важливі не стільки монстри, скільки ключові персонажі, яких зіграли Джордж Клуні та Квентін Тарантіно. Останній навіть відмовився від режисури, лише б як слід втілити справжнього психопата й збоченця Річі, який подекуди переходить усі межі дозволеного й творить справжнє божевілля. Щодо Джорджа Клуні, то його роль більш традиційна й стримана, але йому дуже пасує цей кримінальний присмак. 

«Від заходу до світанку» став оригінальним і свіжим поглядом на застарілу історію про нудних кровопивць. Саме з цього жахастику починається відлік нових фільмів про вампірів, які захопили публіку в незвичайні криваві пригоди. Проте варто визнати, що саме Родрігес із Тарантіно створили своєрідний шедевр оновленого жанру.