“Пам'ять, Скорбота і Шип” Теда Вільямса: 2500 сторінок класичного епічного фентезі

Трилогія Теда Вільямса “Пам’ять, Скорбота і Шип” фактично змінила жанр фентезі і надихнула багатьох письменників на свої книги. Якщо ви дивилися “Гру престолів” та читали “Пісню льоду й полум’я”, то вже самі того не знаючи побіжно знайомі зі всесвітом Остен Арду. Адже Джордж Р. Р. Мартін не раз публічно говорив, що саме Тед Вільямс у своїх книгах показав йому як епічне фентезі може бути дорослим, психологічно складним і позбавленим зручного поділу на чорне та біле. Трон із кісток дракона, загроза з півночі, темні і світлі ельфи, а також серйозна та могутня загроза, що хоче знищити світ. Усе це написано ще у 1988 році, тому також віддає і Толкіном, а ще має певну чарівну наївність. І чудово, що ця культова серія вийшла українською у видавництві “Апріорі”, а про її нюанси та особливості я розкажу в цій рецензії.

“Пам’ять, Скорбота і Шип” / Memory, Sorrow, and Thorn

Автор Тед Вільямс
Перекладачки Лідія Заміховська, Дар’я Беззадіна
Видавництво “Апріорі”
Мова Українська
Кількість сторінок 736, 744, 728
Обкладинка Тверда
Рік видання 2025
Розмір 160×220 мм
Сайт apriori-publishing.com

Місцевий всесвіт Остен Ард схожий на умовну фентезійну Європу.Тут є аналог Римської імперії, що зветься королівством Наббан, свої германські народи, кельтські племена та суворі нормани-рімерійці, які поклоняються богам, що нагадують скандинавський пантеон.

Також тут є ситхи та норни — прадавні нелюдські раси, що жили тут задовго до людей. Їх відхід із великих міст і поступова деградація схожі на сумну казку про загублений рай. Тед Вільямс наділив ситхів напрочуд несподіваною естетикою, змішавши кельтський фольклор з, напевно, японськими та китайськими мотивами. Результат виглядає дивно і водночас органічно, а головне здебільшого не схожий ні на Толкіна, ні на щось інше. Принаймні, не був схожий на той час. Проте, ситхів все ж можна віддалено порівняти з класичними ельфами Толкіна, а норни нагадують темних ельфів з Warcraft.

Центрального героя саги звуть Саймон. Він 14-річний хлопець-сирота, який служить кухарчуком у замку Гейголт при дворі старого короля Пресвітера Джона. Ця будівля древня та велика, а ще затишна, сповнена легендами і запахом їжі з кухні. На початку першого тому Тед Вільямс навмисно витрачає на опис життя в замку чимало сторінок. Можливо, це може дратувати читача або просто відлякати його від книги. Останнє було в моєму випадку, бо фактично я подужав цю трилогію з другого разу і якраз перший раз зупинився на початку. Проте все ж це зроблено навмисно, та й читається атмосферно, в кращих традиціях класичного епічного фентезі. Автор просто хотів, щоб читач щиро полюбив замок Гейголт, щоб далі відчувати весь жах його руйнування.

Коли старий король помирає, на трон сідає його старший син Еліас. Він слабка, але самолюбна і вразлива до чужого впливу людина, тому потрапляє під владу темного жерця Прайрата, а через нього під владу Короля Буревіїв Інелукі. Останній є мертвим ситхом-принцем, якого люди колись змусили вбити себе, і який із того часу існує як дух, сповнений ненависті та бажання стерти людство з лиця Остен Арду, тобто з лиця землі.

Нагадую, що Тед Вільямс пише неспішно, і дуже любить деталі. Він може описувати ліс, мороз чи запах диму, або відчуття голоду так довго і ретельно, що ви буквально починаєте усе це відчувати. Тому якщо ви любите сучасні фентезійні серії, де кожна глава закінчується кліфхенгером, то перші двісті сторінок цього тому можуть здатися вам випробуванням на терпіння. Але якщо вам все ж таки заходить оця фентезійна неспішна атмосфера, оця магія та світ, то книга затягує з головою і легко змушує читати майже 2500 сторінок усієї трилогії.

Важливо розуміти, що “Скеля прощання” також чудово розкриває справжню складність світу. Ми дізнаємося більше про ситхів і про те, чому їхня ненависть до людей всепоглинальна. Також ми розуміємо, що Інелукі не просто монстр, а певна трагічна фігура і “не всьо так однозначно”. Та й загалом Тед Вільямс здається не вміє писати однозначних лиходіїв. Навіть король Еліас в нього виходить не чудовиськом, а зламаною людиною, яка зробила один неправильний вибір і вже не може зупинитися.

Кульмінацією трилогії є велетенський роман “Вежа Зеленого Янгола”, що через свій величезний обсяг вийшов у двох томах. Це найтемніша і водночас найемоційніша частина саги. Усі сюжетні історії тут сходяться, а всі персонажі рухаються до однієї точки. Подібне читається з тим особливим відчуттям, коли ти не хочеш, щоб книга закінчувалася, але одночасно не можеш зупинитися і не читати далі. Тед Вільямс не жаліє героїв, але у все ж таки фінал тут близький до Толкіна, ніж до згаданого вище Джорджа Мартіна.

Ще один момент, про який треба сказати. Я думаю, що деякі читачі можуть очікувати більше екшену у класичному розумінні цього слова, адже це в нас епічне фентезі. Битви тут дійсно є, але письменник не описує їх із тією кінематографічною деталізацією, до якої ми звикли після Джо Аберкромбі чи Брендона Сандерсона і тим паче після Роберта М. Вегнера. Він бере атмосферою, психологією героїв, описом світу тощо. Якщо ви очікуєте масштабні батальні сцени, то можна відразу проходити повз.

Українське видання трилогії вийшло у видавництва “Апріорі”. Маємо тверді обкладинки, жовтуватий папір та зручний шрифт. Правда, я б все ж причепився до не занадто жанрових обкладинок. Глосарії та мапи в кожному томі є буквально рятівним колом для такого масштабного світу. Але найціннішою деталлю є стислий переказ попередніх подій на початку кожного наступного тому. Це дуже важлива деталь, яку треба робити на усі великі фентезі-цикли, адже коли між виходом книг минає кілька місяців, пів року чи рік, то така підказка з боку видавця справді є дуже корисною. От би й інші серії епічного фентезі виходили б з такими синопсисами.