Тайка Вайтіті — один із найсамобутніших сучасних режисерів. Причому поки майже всі його колеги з кіновиробництва намагаються здаватися більшими та кращими, Вайтіті начебто просто займається всім, що йому приносить щире задоволення. Він грає екстравагантних персонажів у своїх же фільмах, подорожує, бере участь у соціальних ініціативах. Скажімо так, не нудьгує вже точно. «Наступний гол — переможний» — новий фільм Вайтіті. Розповідаємо в нашій рецензії, яким він вийшов.
Плюси:
вічна історія про подолання себе в основі сюжету; деякі незвичайні та смішні моменти; загальна нестандартна естетика футболу
Мінуси:
абсурдність і несерйозність вбиває вплив сюжету на глядачів; акторська гра залишає бажати кращого; дивна, дешева режисура
«Наступний гол — переможний» / Next Goal Wins
Жанр спортивна комедія
Режисер Тайка Вайтіті
У ролях Майкл Фассбендер, Оскар Кайтлі, Рейчел Гаус, Бела Коале, Вілл Арнетт, Елізабет Мосс
Прем’єра кінотеатри
Рік виходу 2023
Сайт IMDb
Футбольний тренер Томас Ронген (Майкл Фассбендер) дуже любить свою справу і обраний вид спорту. Але його кохання має пройти сувору перевірку на міцність, коли його роблять тренером футбольної команди Американського Самоа. Вона вважається найслабшою у світі, а місцеві гравці практично нічого не вміють. Ронген перебуває на межі відчаю, але все одно готовий докласти всіх зусиль, щоб досягти поставленої мети.
Так уже склалося в людській природі, що ми любимо історії про аутсайдерів і невдах, які через важку працю досягають якщо не заслуженого успіху, то хоча б внутрішньої реалізації. Це дуже заїжджена сюжетна лінія, яка все одно працює, прямо як почуття ностальгії та інші схожі вічні емоції. Тому у фільмах її активно використовуватимуть, найімовірніше, постійно.
«Наступний гол — переможний» не став винятком із цього правила, у класичну сюжетну канву він не приносить нічого нового. Але ситуація з ним усе ж таки дещо цікавіша, ніж просто історія про перемагання. Фільм заснований на документалці з однойменною назвою. Тобто історія однієї дуже поганої футбольної команди, яка одного разу програла з рахунком 31-0, цілком реальна. І це вносить свої корективи в оповідь.
З одного боку, фільм набуває більшої цінності. Він стає щирішим і чеснішим перед глядачами, навіть з огляду на всі кривляння та підморгування, які так любить Вайтіті. Місцевий абсурд, якого в кіно предостатньо, стає частиною об’єктивної реальності. І в цьому є своя магія.
З іншого, історії про невдах так часто показують у художніх творах якраз тому, що зі справжнім життям вони не дуже в’яжуться. Вони надто романтизовані та наївні, щоб повною мірою відбутися насправді. Саме тому нам залишається насолоджуватися вигадкою, щоб надихнутися і спробувати стати кращими самостійно.
Вайтіті намагається змішати реальну історію спроб стати кращим і свій режисерський стиль, але абсолютно провалюється в цьому. На стику відбувається не синергія, а конфлікт.
Дурні жарти та навіть більш дурні не жарти заважають перейнятися історією людей, які після своїх невдач намагаються стати кращими. Такий підхід зміщує фокус з основних думок фільму на кітчеві сцени, через що основні ідеї, мораль і мотив кіно губляться.
Часом здається, що ви дивитеся на нарізку окремих сцен, лише віддалено пов’язаних з основним сюжетом і футболом загалом. І це могло б мати сенс, якби ці сцени були гідними у відриві від фундаменту фільму. Але ні, багато з них викликають незручну усмішку і бажання втиснутися в крісло сильніше під час перегляду. Пам’ятаєте «Тор: Любов і грім» того ж Вайтіті? Соромно визнавати це, але деякі сцени тут ще гірші, ніж в одному з найгірших фільмів Marvel.
Абсурдність кіно заважає належною мірою розкритися акторському складу. Таке відчуття, що екранні страждання Фассбендера уособлюють не просто його персонажа, але ще його враження від самих знімань. Він постійно перебуває в оточенні недо/напівклоунів, серед яких, звісно ж, герой самого Вайтіті. Відчуття дуже змішані.
Навіть режисура фільму викликає неприємні відчуття. Загравання Вайтіті з театром відчувалися завжди, але тут вони виглядають настільки дешевими та карикатурними, що виправдати їх художнім баченням майже неможливо. Деякі незалежні фільми мають набагато дорожчий вигляд, ніж це кіно з бюджетом у 14 мільйонів доларів. Що, будемо чесні, теж не дуже багато, але використати їх можна було явно краще.
У підсумку виходить, що фільм бере правильні та цікаві ідеї, але ніби спеціально робить усе, щоб ви не змогли ними перейнятися. Радує лише, що міць «історій про аутсайдерів» досить сильна, щоб пробитися крізь дивацтва режисури Вайтіті. Тільки навіщо терпіти все це — питання без відповіді.