Рецензія на серіал “Гнів” / Man On Fire

Історія Джона Крізі не нова територія для кіно і телебачення. Роман Ей Джея Квіннелла вже переживав кілька екранізацій, найвідомішою з яких стала версія 2004 року з Дензелом Вашингтоном. Тепер же “Гнів” / “Man on Fire” отримує серіальний формат, який обіцяє не просто переказ знайомого сюжету, а глибоке занурення у персонажів, їхню мотивацію і сам конфлікт. Сім епізодів дають авторам простір для розкриття того, що раніше залишалося за кадром, і саме тому цікаво подивитися, чи зможе ця адаптація запропонувати щось більше, ніж просто ще одну історію про помсту.

“Гнів” / Man On Fire

Жанр бойовик, триллер, драма
Шоураннер Кайл Кіллен
У ролях Яг’я Абдул-Матін, Біллі Булле, Алісе Брага, та ін.
Прем’єра 30 квітня 2026 року, Netflix

Події серіалу “Гнів” розгортаються навколо колишнього військового і професійного охоронця Джона Крізі, який після низки травматичних подій опиняється у глибокій психологічній ямі. Втративши сенс життя, він погоджується на роботу запропоновану його давнім другом.

Втім згодом стається страшний злочин проти близьких Джона і він вимушений повернутися у гру. Використовуючи свій досвід, він починає власне розслідування, поступово занурюючись у кримінальний світ, де кожен наступний крок відкриває нові деталі змови. Серіал є адаптацією однойменного роману Ей Джея Квіннелла і намагається глибше розкрити не лише саму історію помсти, а й внутрішній стан людини, яка вже давно втратила себе.

Зазвичай подібні історії виглядають доволі однотипно. Зазвичай це гостросюжетний, динамічний трилер, де на кону багато життів, головний герой копирсається у собі та своєму минулому, відштовхує всіх, хто намагається бути поруч, і бореться проти найстрашнішого ворога — себе. Ну і мимоволі розкидує поганців направо і наліво. Таким була версія 2004 року з Дензелом у головній ролі. А там, через кінематографічний формат, розкрити всіх персонажів, нормально пояснити їхні мотивації та глибше зануритися у конфлікт просто не встигали. Тут же автори отримали цілих сім епізодів по 50 хвилин. Чим не ідеальний формат, щоб нарешті зробити з цього повноцінну драму, а не просто стильний бойовик?

Серйозний, майже гнітючий тон, особливо перше знайомство з Джоном Крізі. Герой знаходиться на краю прірви, і його рішення перевірити на міцність опору мосту власним авто — це момент, який одразу задає настрій. Глядач цілком логічно очікує похмурої психологічної драми про людину, яка втратила все і тепер намагається хоч якось зібрати себе докупи.

Коли основні події вже переміщуються у Бразилію, серіал виглядає легше, навіть після жахливого вибуху, котрий і стає головним каталізатором сюжету. Але замість того, щоб продовжувати розвивати цю похмуру лінію, серіал навіщось намагається бути класичним стильним бойовиком, де є, як виявиться, купа твістів, рівень неочікуваності яких настільки низький, що досвідчений глядач вгадає, хто тут головний злодюга чи злодюги, буквально одразу, як тільки вперше побачить їхні обличчя. Круто, що проєкт пропонує динаміку, але не круто, що при цьому страждає першочерговий тон.

Далі “Гнів” робить взагалі щось незрозуміле, а  саме намагається до цієї всієї каші з жанрів додати трохи гумору, що виходить не особливо вдало, кажучи чесно. Не лягає сюди ця легкість, тому і не сприймається відповідно. Навіть сам Крізі з часом поводиться дивно, наче в нього не ПТСР, а біполярний розлад.

Якщо на початку це зламаний, але сильний чоловік, який готовий перебороти себе: мовчазний, кремезний, похмурий і такий, що викликає сироти по шкірі одним лише поглядом, то далі герой стає не собою. Він поводиться дивно, вмикає якийсь незрозумілий і непотрібний пафос, особливо коли спілкується з дрібними злочинцями, яких тримає у заручниках. Він довго дивиться в стіну, повільно киває головою, примружує очі та видає настільки пафосні репліки, що Заку Снайдеру з його “Бетменом проти Супермена” і не снилося.

Потім Джон Крізі знову повертається у свій початковий стан. Такі стрибки, напевно, не є проблемою актора, бо Абдул-Матін крутий виконавець. Це проблема сценарію, який часом просто не знає, чим він хотів бути: похмурим драматичним трилером, воєнною драмою чи, може, легеньким динамічним екшеном на вечір. Якщо обирати з цієї жанрової каші, то “Гнів” найбільше наблизився саме до останнього.

Серіал вийшов динамічним. Що-що, а занудьгувати, скоріш за все, він вам не дасть. Епізоди пролітають швидко, діалоги хоч і прості, але написані добре, персонажі теж більше викликають симпатію, ніж відразу. Я писав вище про більший формат для розкриття героїв — частково автори цим все ж скористалися, бо нам зрозумілі мотиви кожного, зрозумілий конфлікт, і в цілому кожен має власну арку, яка так чи інакше закривається, окрім арки головного героя, але там великий кліфхенгер на потенційне продовження.

Екшен теж зроблений грамотно. Його не занадто багато, але й не мало. Він розподілений рівномірно, сцени поставлені чітко, без хаосу. Тут немає відчуття перевантаження, як у деяких сучасних бойовиках, але й немає провисань, коли нічого не відбувається. І це великий плюс, бо саме коштом цього серіал тримає темп і не дає повністю випасти з історії, навіть коли сюжет починає буксувати.

Окремо варто сказати про акторів. Гра актора Яг’я Абдул-Матіна II є головною причиною дивитися цей серіал. Він витягує персонажа там, де сценарій підводить. Його Крізі відчувається живим, навіть коли поводиться дивно. Він добре працює з паузами, з поглядом, з внутрішнім станом героя. У нього виходить передати людину, яка постійно знаходиться на межі — і це найважливіше для такого персонажа (окрім моментів, де сценарій явно дає в штангу).

Інші актори теж мають непоганий вигляд, проте не завжди мають достатньо матеріалу, щоб розкритися повністю. Але свою функцію виконують. Ніхто не випадає, ніхто не псує загальну картину, і цього вже достатньо.